Де зелен гай шумів, злітає жовтий лист,
Не теплий вітерець, – шугає хуги свист,
І не пшеничний чуб – на скронях сивина…
Невже й любов мина?
Де соловей співав, там каркають круки,
А той, хто обіймав, не подає руки,
Колись горів, мов жар, тепер холоне кров…
Невже мине й любов?
Був ранок золотий, а зараз – чорна ніч,
Лише бринить вогонь недогорілих свіч.
І посмішка – сумна, і благодійність – зла…
Невже любов пішла?
Та ні! Після зими знов настає весна.
І знов шумлять гаї, і радості сповна,
Співає соловей, зелена знов трава.
Любов завжди жива!
