Тебе я видивляюся в юрбі
І вже не можу відвести очей.
Дві зірки,що зірвалися з орбіт.
Палаю я. І ти мені печеш.
А натовпом заводнений перон
Хвилюється від лязкоту коліс.
Висить в тумані ліхтарів гало
Гірляндою обабіч колії.
Стихає гуркіт потягу, й за мить
Лише удвох, і подив у очах.
Переїздом закритим даль дзвенить.
І стулені уста твої мовчать.
Та площу перетнувши, ніби вбрід,
Підходиш упритул. То дзвін чи спів?
Незгаслих почуттів гарячий слід
Як іскра між натягнутих дротів.
Зніміла даль. За потягом у ніч
Луною віднесло останній звук.
Тобі тривожно, боляче мені
В короткім привокзальнім рандеву.
Вірш-емоція! Є коротка мить, а скільки внутрішніх переживань! І стільки треба встигнути, а питання "чи потрібно?" все одно десь тут, поряд. Чудово написали, Лесю! Дякую!
Горова Л. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Атмосферно твір нагадує мені суміш віршів В. Сосюри "Коли потяг у даль загуркоче..." і В. Симоненка "Компаньйонка" - можете прочитати їх, як буде час, рекомендую.
Сподобалося
Горова Л. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую. Я читала ці вірші. Може, підсвідомо і навіяло.