Було це наче минулого літа:
-Моя дружина Еврідіка
збирала зі своїми жвавими подругами
весняні квіти,
в густій траві причаїлась змія,
доля в німфи була така.
Укус й обірвана нитка життя.
Та
любов, що живе, не помре ніколи.
Крізь ритми смерті,
як кроки вальсу,
лунав в унісон мелодії любові поклик
із царства Аїда до мирського життя,
до буття.
Ніхто зі смертних її не чув,
Та всім відомий хвилі шум, хвилі шум.
Сміх і сльози,
Сміх крізь сльози
І любов, що живе, крізь смерть теж пройде, у вічній грі
душі - живі.
Про своє горе,
про муки розбитого кохання,
про свою тугу співав Орфей.
Все царство Айіда зачарував спів Орфея
сльози смутку тремтіли на віях Персефони.
Назад до життя, до світла сонячного, подалі
Із царства тіней.
Від радості по тропинці із сліз
Пливла по річці Літа вона
Еврідіка в обійми
свого, її чоловіка.
Надія, як зірка, у небесах запалилася.
І все здійснилось, все здійснилось.
Навколо дедалі світлішало.
Тепер ясно розгледів би Орфей тінь дружини.
Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся.
Крізь морок і страждання - світло пробивається.
З коханою в обіймах він став – Богом, вона - Луною.
У кожному серцебитті, у кожній сльозі,
Вічність душі відбивалась ві млі.
Простяг руки до Еврідіки,
але далі, далі тінь і зникла в темряві.
Немов скам’янілий
стояв Орфей,
охоплений розпачем.
Йому довелося пережити вдруге її смерть,
винуватцем якої був нажаль він сам.
Мораль така:
В Стікс двічі не ввійти,
поки живий – люби!
Літа, літа…
назад
вороття нема,
нема.
Айіда слова :
Під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися.
Пам’ятай! Оглянешся — і зараз же покине тебе вона.
Така смерть, таке й життя.
Дороги назад, вороття нема. Любов – сліпа, любов – сліпа!
