Він не з'являвся в мережі кілька днів. Факт війни й місцезнаходження його на першій лінії викликали побоювання щодо того, чи його життя ще триває... Здається в сотий раз відкрила вайбер, щоб побачити, що він таки живий (тоді ще не знала, що кляті москалі змушуть і "двохсотих" бути он-лайн). Навіть не хочеться, щоб він писав чи дзвонив - щастя просто знати, що живий. Чотири дні - достатньо аби припустити загибель воїна? Можливо й ні - віра оперує більшими цифрами, але реальність підкрадається непомітно й інстинкт самозбереження нашіптує триматися на ногах. Згадка про те, що кілька днів тому писав, що наїхав на протипіхотну міну і колеса машини розлетілися в хлам - розхитувала нерви.
Кілька слів про нього: чоловік на 7 років старший від мене (саме такі подобалися з юності), провалив спробу бути разом і глибоко пустив коріння в мою віршовану лірику. Кілька слів про вірші: вони були не типовими, бо наука римування давалася складно; відвертими, бо сильні емоції оголювали серце і про нього, бо легше писати про того хто не поруч, враховуючи, що час-ластик прикрасив образ.
Я припустила... І коліщатка в моїй голові закрутилися щалено швидко. Їх було практично не зупинити. Найстрашніше питання, що ставилося собі: як я житиму без нього? Якби вдалося за шквалом думок, почуттів і шаленств, що вирували всередині почути голос здорового глузду, то він би, посилаючись на дипломну роботу, написану 12 років тому, сказав, що це любовна аддикція чистої води.
Саме тоді остаточно і швидко народилася ідея видати книгу віршів з його музою в головній ролі. Всі питання: варто? Пристойно? Доцільно? Лишилися позаду. Позаду навіть лишилося невідправлене повідомлення видавцеві (щоб розпочати роботу над книгою), яке "висіло" в чернетках кілька місяців. Його відправила.
Черговий раз зазирнула у вайбер - був у мережі 20 хвилин тому. О, чудо! Тривожність не відступала - ще разів з двадцять заходила (і виходила) у вайбер, щоб пересвідчитися, що не привиділося, таки й справді був у мережі. Видихнула. Хай Бог милує - таке пережити за цих 4 дні... Вона навіть не знала чи рада - просто видихнула і подумала, що через кілька днів напише йому і спитає як справи.
Написав ввечері:
- (як зазвичай, посилання на якесь відео ("Цвинтар" "Кажани")).
- Ти як?
- Жив, був на виконанні...
- Бачила, що тебе довго не було в мережі. Хвилювалася. Навіть дзвонила вчора), - поставив сердечко