І
Слово смерть, условность которого
понимают только живые,
слово, что обозначает пограничье языка,
слово, спрятанное в словаре, как страх в теле,
похожее на больного ребенка – наполненное
отчаянием и надеждой,
слово, которое на самом деле
ничего не объясняет.
По эту сторону всё является жизнью. Даже то, что
кажется чрезмерным, обременительным,
противоречащим всему живому – тоже является жизнью.
Жизнью является наша смертельная усталость, наше врождённое
самоуничтожение, охота на собственное сердце.
Жизнью является наше заглядывание в безумие, заигрывание со злом,
вбегание в ночь.
Но наступает момент, когда ты замолкаешь, когда
после тебя остается только молчание,
как полотно, в которое завернули смазанное оружие.
Тишина – форма, которую заливают памятью.
И не прокричишь эту тишину, не заживишь разрыв, не соединишь
язык живых с молчанием умерших.
Смерть – это когда нет слова для обозначения
твоей любви, это бессилие языка,
накатывание безыменности, пауза как основа.
Ты никогда этого не объяснишь.
Ты, что за голосом ощущала потоки воздуха,
что переносила в карманах серебро ночного звучания –
теперь не можешь ничего сказать о смерти.
Поскольку слово смерть принадлежит живым.
А вот ты – уже не принадлежишь.
Язык как осмысленное дыхание, как дыхание, полное
смысла, полное труда.
Содержание как свет в воздухе: вынь его – останется мрак.
Глаз как воплощение ужаса, как предпосылка доверия.
Нас объединяет свет.
Сейчас его нет.
ІІ
Что отличает смерть?
Невозможность о ней свидетельствовать.
Когда становится неcтерпимой незадействованность лёгких,
одиночество человека, которому не на кого гневаться.
Более одинокое, чем одиночество.
Что может быть более одиноким, чем одиночество?
Только ощущение потери.
Дети, рождённые между войнами,
как стебли, положенные между страницами
школьных учебников –
теперь мы чувствуем себя как стихи, которые никто не читает.
Великое забытое искусство радости,
умение радоваться тому, что всё возможно.
По ту сторону всё возможно.
Пока мир течёт через тебя,
как река пересекает долину,
пока свет может позволить себе роскошь –
отбрасывать тень, обозначать свои границы мраком –
до тех пор всё возможно, доступно, твоё.
Но приходят другие времена.
И наступает
наше великое одиночество.
Пустота, что нас объединяет.
Отсутствие, наполненное нами.
И в этой ослепительной темноте
именно ты:
будь частью света,
тем предельным дыханием,
которым темнота захлебнётся,
отзовётся,
оборвется.
Будь частью снега,
которому привелось упасть,
снега, что напоминает о неизбежности появления
и необратимости ухода.
И пусть природа снега так непохожа на тёплое
дыхание,
пусть небо зимы похоже на простыню,
на которой этой ночью не спали,
но именно ты сумеешь
быть жадным глотком воздуха,
стать частью речи,
хрупким глаголом,
что соединяет
настоящее время с прошлым,
возвращение с изгнанием.
III
Жаль, что именно сейчас, когда появилось
много ответов на наши вопросы, тебя
нельзя
услышать.
Уже не узнать,
что ты думаешь
об изморози, оттепели, о тихой работе
травы, об архитектуре печали.
И если язык живых держится на любви,
на чём тогда держится язык мёртвых?
Возможно, на сострадании.
Небо как глагол прошедшего времени –
всё уже совершено, завершено, всё
отражается в глазу, всё остаётся
в голосе.
Скажешь что-нибудь об этих деревьях?
Чёрные деревья, такие смелые,
беззащитные, похожие на слово «отчизна»,
написанное от руки в школьной тетради.
Деревья как почерк, как фиксация пространства –
что ты можешь сказать об этом?
Даже по ту сторону линии света должны были бы
вычитываться скопления облаков и
и прочерченность русел. У всего, что
исчезает, у всего, что уходит и рушится, у всего,
что выпадает за пределы жизни, так или иначе
есть своё угасание. Оно западает между дождей,
между рассветов,
между детских ладоней.
Необратим путь реки, необратим и
неостановим, призван напоминать нам
о ежедневном уходе.
Непроницаемым является пространство смерти, но всё же
кто-то прикасается к тебе посреди улицы
и напоминает о главном –
о декабрьском воздухе,
созданном для того,
чтобы утолять дыхание.
IV
Я способен прожить лишь то, что могу назвать.
Меня можно принизить лишь тем, что я понимаю.
Всё остальное остаётся вне моего языка.
То есть, вне моих возможностей.
Почему нам теперь не хватает слов?
Изменились времена,
изменился воздух, и я не вижу в нём того,
к чему привык – тайны и верности;
я не знаю, как назвать ветра над свежими могилами,
я не знаю, как отрицать огонь,
я не понимаю значения камня,
что вымывается весной.
Но стоит признать – мы сами
боимся говорить откровенно о том,
что нас на самом деле волнует –
о возможностях памяти.
Страх потерять всё оставляет тебя ни с чем.
Кто-то говорит «смерть» – и все замирают.
Так, будто мы обречены слушать
то, что не может быть услышано.
Нас с тобой продолжает объединять столько вещей.
Столько ночных переходов,
тайных дверей, молчаливых коридоров.
Ветер, прилетающий с моря,
проходит по городу, как нож,
исчезает за холмами.
Дождь, как точный перевод,
делает ближе небо.
Тёплые дома на проспекте.
Разрывы небес над площадью.
Лёгкий, бесконечный мир,
мир нашего пения, мир нашей печали,
в котором даже одиночество
воспринимается, как проявление чьей-то любви.
Ещё одна попытка ощутить возможности языка.
Ещё один шанс прервать молчание.
Ещё одно доказательство существования Бога.
Такое простое.
Такое очевидное.
Такое жуткое.
30.12.2024
(Перевод с украинского)
Спокій
І
Слово смерть, умовність якого
розуміють лише живі,
слово, що означує пограниччя мови,
слово, заховане в словнику, наче страх у тілі,
схоже на хвору дитину – наповнене
розпачем і надією,
слово, яке насправді
нічого не пояснює.
Поцейбіч усе є життям. Навіть те, що
видається надмірним, обтяжливим, таким,
що суперечить усьому живому, також є життям.
Життям є наша смертельна втома, наше вроджене
самознищення, полювання на власне серце.
Життям є наше зазирання у безум, загравання зі злом,
вбігання у ніч.
Але надходить та мить, коли ти замовкаєш, коли
по тобі залишається тільки мовчання,
як полотно, у яке загортали змащену зброю.
Тиша – форма, яку заливають пам’яттю.
І не прокричиш цю тишу, не загоїш розрив, не поєднаєш
мову живих із мовчанням померлих.
Смерть – це коли немає слова на означення
твоєї любові, це безсилля мови,
накочування безіменності, пауза як основа.
Ти ніколи цього не поясниш.
Ти, яка за голосом відчувала потоки повітря,
яка переносила в кишенях срібло нічного звучання –
нині не можеш нічого сказати про смерть.
Оскільки слово смерть належить живим.
А ось ти – вже не належиш.
Мова як осмислене дихання, дихання, сповнене
сенсу, сповнене праці.
Зміст як світло в повітрі: вийми його – залишиться морок.
Око як втілення жаху, як передумова довіри.
Нас поєднує світло.
Нині його немає.
ІІ
Що виокремлює смерть?
Неможливість про неї свідчити.
Коли стає нестерпною незадіяність легень,
самотність людини, яка не має на кого гніватись.
Самотніше за самотність.
Що може бути самотніше за самотність?
Лише відчуття утрати.
Діти, народжені поміж війнами,
мов стебла, покладені поміж сторінками
шкільних підручників –
нині ми почуваємося як вірші, які ніхто не читає.
Велике забуте мистецтво радості,
уміння тішитися тому, що все є можливим.
Поцейбіч усе є можливим.
Доки світ перетікає тебе,
як ріка перетікає долину,
доки світло може дозволити собі розкіш –
відкидати тінь, значити свої межі мороком –
доти все є можливим, приступним, твоїм.
Але надходять інші часи.
І настає
наша велика самотність.
Пустка, що нас поєднує.
Відсутність, наповнена нами.
І в цій сліпучій темряві
саме ти:
будь частиною світла,
тим граничним подихом,
яким темрява захлинеться,
озветься,
обірветься.
Будь частиною снігу,
якому випало впасти,
снігу, що нагадує про неминучість появи
і незворотність відходу.
І хай природа снігу така неподібна до теплого
дихання,
хай небо зими буде схоже на простирадло,
на якому цієї ночі не спали,
але саме ти зумієш
бути хапливим ковтком повітря,
ставати частиною мови,
крихким дієсловом,
що поєднує
теперішній час із минулим,
повернення із вигнанням.
ІІІ
Шкода, що саме тепер, коли з’явилось
багато відповідей на наші питання, тебе
не можна
почути.
Вже не дізнатись,
що ти думаєш
про паморозь і відлигу, про тиху роботу
трави, про архітектуру печалі.
І якщо мова живих тримається на любові,
на чому тоді тримається мова мертвих?
Можливо, на співчутті.
Небо як дієслово минулого часу –
все уже здійснено, довершено, все
відбивається в оці, все залишається
в голосі.
Скажеш щось про ці дерева?
Чорні дерева, такі сміливі,
безборонні, схожі на слово «вітчизна»,
написане від руки в шкільному зошиті.
Дерева як почерк, як фіксація простору –
скажеш щось про це?
Навіть потойбіч лінії світла мала би
відчитуватись скупченість хмар і
прокресленість русел. Все, що
зникає, все, що відходить і рушиться, все,
що випадає за межі життя, так чи інакше
має своє згасання, западає поміж дощів,
поміж світанків,
поміж дитячих долонь.
Незворотнім є шлях ріки, незворотнім і
невпинним, покликаний нагадувати нам
про щоденність відходу.
Непроникним є простір смерті, а проте
хтось торкається тебе серед вулиці
і нагадує про головне –
про грудневе повітря,
створене для того,
аби тамувати подих.
ІV
Я здатен прожити лише те, що можу назвати.
Мене можна зневажити лише тим, що я розумію.
Все інше лишається поза моєю мовою.
Себто, поза моїми можливостями.
Чому нам тепер бракує слів?
Змінились часи,
змінилось повітря, і я не бачу в ньому того,
до чого звик – вірності і таємниці;
я не знаю, як називати протяги над свіжими могилами,
я не знаю, як заперечувати вогонь,
я не розумію значення каменю,
що вимивається навесні.
Але варто визнати – ми самі
боїмося говорити відверто про те,
що нас насправді хвилює –
про можливості пам’яті.
Страх утратити все лишає тебе ні з чим.
Хтось говорить «смерть» – і всі завмирають.
Так, ніби ми приречені слухати
те, що не надається бути почутим.
Нас із тобою і далі поєднує стільки речей.
Стільки нічних переходів,
таємних дверей, мовчазних коридорів.
Вітер, який прилітає з моря,
проходить містом, як ніж
і зникає за пагорбами.
Дощ, мов точний переклад,
робить ближчими небеса.
Теплі доми на проспекті.
Розриви небес над площею.
Легкий, безкінечний світ,
світ нашого співу, світ нашого смутку,
у якому навіть самотність
сприймається, наче вияв чиєїсь любові.
Ще одна спроба відчути можливості мови.
Ще один шанс перервати мовчання.
Ще один доказ існування Бога.
Такий простий.
Такий очевидний.
Такий моторошний.
ID:
1029658
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 31.12.2024 04:06:22
© дата внесення змiн: 31.12.2024 19:15:59
автор: Станислав Бельский
Вкажіть причину вашої скарги
|
