Наша Маланка гарна та красна варила пироги з сиру та масла...
І хто ж це тут забув, яке сьогодні славне свято? Хай цьому добродієві по дорозі від столу до рота в чарці горілка прокисне. Ні, я розумію, що тут кожен хотів би народитися у славному селі Покровка, в купальську ніч крастися з лопатою за скарбами до якогось зі скіфських курганів і змалечку шугати своєю вудкою неполоханих карасів у Сірогозькій балці. Але не на часі побрехеньки про Покровку - сьогодні у світі відбувається всіляка чудасія. То з чого почнемо? А давайте-но відступимо в часі на кілька десятків років. Зранку відщедруємо попід вікнами. Перерахуємо і розділимо добуте по справедливості, а не так, як наші олігархи (не в Покровці їх навчали ділитися!), і гайда до вечора кататися на санчатах з греблі – снігу цього року насипало, як ніколи. Коли стемніє, тихенько прокрадемося на вулицю до того двору, де штовханина, сміх, куди дітей не пускають. Ви втримаєтеся, щоб не зазирнути хоча б через паркан? Я – ні! І що ж там наші батьки затіяли? О, сьогодні вони маланкують!
Ось, тітка Наталка, міцна та кремезна, вдягла вивернутого кожуха, регочеться, вимазала щоки сажею, до голови роги ладить і мекає – чисто коза на двох ногах, але ще ж не ніч. Її Колюня спікся в домні на Запоріжсталі – гаряча футеровка печі несподівано обсипалася, коли він щось там лагодив.
Дядька Василя вирядили в спідницю, з-під квітчастої хустки куделя з овечої вовни стирчить на всі боки, щоки йому розфарбували, прималювали червоні губи ледь не до вух. Сьогодні він Маланка. Жартує, відбивається від надто завзятих залицяльників. Його Сашко не повернеться з Афгану.
Тітка Тетяна вирядилася Василем: у чоловіковій шапці, штанях, з намальованими сажею вусами. Дядько Петро привіз її з Волги, де служив у армії, зманив розповідями про красоту нашого Степу і Сірогозьку балку, таку широку та повноводну, що куди Волзі до нашої балки.
Дядько Іван теж розмальований, у спідниці і хустці, впіймав у курнику курку, тримає її під пахвою, та все Маланку норовить обійняти. Він цього вечора за циганку. Регочеться. Його Гриць на танку в’їде в Прагу. Зараз йому не треба тривожитись, чи живим повернеться син додому - Гриць зазирає у двір через шпарину в паркані.
Толя ще не жонатий, але він вже не з нами, а в дорослій компанії, бо відслужив у армії і набрався розуму, не те що ми. Його запрошували до школи розповісти про службу на Кубі. Коли нашу класну покликали за двері, він встиг дати урок кубинської мови, навчив, що означає кубинською мовою „Йо кьєро фукі-фукі”. Не згодилася ця наука нікому, на Кубі після нього ніхто не служив.
Вітьчина мати у білому халаті, вив’язана білою хусткою, на радість усім розмахує великою гумовою грушею для клізм. Нам зрозуміло, що це необхідний лікарський інструмент – вона за лікаря в цьому розвеселому гурті. Її Вітька ледь не потрапив на якусь з арабсько-ізраїльських війн. На його щастя, війна закінчилася так швидко, що їх не встигли туди перекинути. Він, спокійно дослужив у Союзі, згадував тільки про переляк від звістки, що завтра – на війну.
Впізнаю свого батька – в нього в руках балалайка, привезена з Сибіру з цілини, на голові безкозирка і смугаста тільняшка поверх кухвайки – пам’ять про службу на флоті. На весіллях, коли „цигани ходять”, батько завжди за цигана, чорнявий, з хвацькими вусами і з балалайкою. Зараз він циган-морячок ще й у материній квітчастій спідниці, проявляє однаковий нездоровий інтерес і до Василя, і до Маланки.
Тітка Ольга начепила на лоба маску ведмедя, кухвайка в неї, мабуть, за ведмежу шкуру. Її Толік після педінституту працюватиме в Бендерах і загине там під час Придністровської війни. Тітка Таня вдягнена як завжди, хіба що обличчя розмальоване сажею та губною помадою. Зате в неї в руках бубон з дзвіночками, її батька з цим бубном запрошують на всі весілля. Але й тітка Таня теж уміє в бубон вибивати.
Причепурившись і нареготавшись, вся ряджена компанія рушила водити Василя з Маланкою від двору до двору, від хати до хати. Ми намагаємося прилаштуватися за ними, бо ж цікаво, що буде далі. Але нас помічають і відправляють підрости, а потім приходити.
Першими розбрелися додому хлопці, сказано, ще вуса не виросли. А дівчата, пошепотівшись, відправилися ворожити. Чомусь дівчата завжди більше, ніж хлопці, переймаються тим, що ж воно далі буде. Дещо з науки ворожіння відомо кожній. Беремося за найпростіше – обіймати паркан і рахувати, скільки ж штахетин вдалося обійняти. Якщо парно – в цьому році йти заміж, а якщо ні, то далі дівувати. Враховуючи наш шкільний вік, вибухаємо сміхом від обох варіантів майбутнього. Далі відправляємося огинатися під вікнами. Якщо господар крикне: „Ану, йди геть звідси!” – то цей рік ще дівувати, якщо ж покличе: „А хто там, під вікном, заходь до хати”, - то заміжжя в цьому році не уникнути. З господарями не пощастило, сміливих голосно пошуміти не знайшлося то всі наші намагання почути щось віще були марними.
Далі належало кидати чобіт через хату. Куди носком чобіт вкаже, в ту сторону йти заміж. Хати зараз значно вищі, ніж у часи, коли таке гадання починалося. Стоїмо, гадаємо, чи не залишиться чобіт на даху і не доведеться додому в одному чоботі повертатися. Нарешті вирішили гадати біля землянки тітки Люби, через неї чобіт повинен благополучно перелетіти. Покидали чоботи. Чи то вітер в неправильний бік дує, чи то хата на краю села, але майже всім женихів випало виглядати зі Степу. А кожна ж сподівалася, що чобіт покаже в той бік, де живе той, про кого потайки думки були.
Далі відправилися до Варі додому – її батьки маланкують, то нам повна свобода. Замісили кожна кавалок тіста і подалися до будки, де від нас сховався їхній Тобік. Кинули йому свої гостинці і завмерли, чекаючи, до чийого тіста Тобік проявить інтерес. Чиє тісто з’їсть першим, та і заміж піде першою. Не настільки ми були страшними, щоб Тобіка налякати, але він забився в свою будку й не виявляв ніякого бажання вийти. Не могло ж такого бути, щоб всім нам залишитися старими дівами. Варя взялася стимулювати Тобіка до гадання – вхопилася за ланцюг і як він не впирався всіма лапами, витягла його з будки. Почали йому під носа кавалки підсовувати: „На! Тобік! На!”. Але Тобік пішов спати голодним, а ми залишилися незаміжніми.
Надія вмирає останньою. Варя подалася в курник і повернулася з півнем. Тут ми вже розстаралися: розклали перед ним купки зерна, грошей, намиста, книжку, пачку батькових цигарок , пляшку з самогоном, блюдце з водою. Півень своїм вибором повинен був охарактеризувати майбутнього чоловіка. Першою взялася за півня Варя. Тільки півень відчув волю, кинувся рятуватися від проникнення в потойбічні плани. Люба впіймали його на печі. І знову доставила до віщих предметів. Ухеканий півень сів знесилено і зробив велику кучу під себе. Таємне значення, що б це могло означати, ніхто не знав. Подальше штурхання півня розбивалося об його повну байдужість до наших доль. Дурного півня повернули на його сідало.
Було бажання ще при свічці позазирати в дзеркало, звідти повинен був виглянути суджений або плюнути в обличчя чортяка. Страх перед чортякою взяв гору. Вирішили йти додому і далі гадати уві сні. На гребінці, покладеному під подушку, до ранку мало начіплятися волосся тієї ж масті, що в судженого. Але найголовніше – треба зробити місток у мисці з водою, поставленою біля ліжка, і проказавши: „Суджений-раджений, переведи через місток”, - лягти спати. Хто переведе через місток, за того доля заміж піти. Аллина бабуся прибрала цю споруду, ще й понасміхалася: „Під тобою такий місток провалиться, наступного разу роби його міцнішим”.
Пане, пане, господарю,
Пусти нас до хати.
Хочем тобі, господарю,
Заколядувати.
Чудова проза! Цікавий твір! З Новим роком! Миру та здоров'я! 
