ПР04
Шановний читачу! Перед Вами переклад російською мовою повісті класика новітньої української літератури Василя Стуса. Як і три попередні розповіді, повість дещо автобіографічна і рясніє паралельними місцями з віршами автора.
Уважаемый читатель! Перед Вами перевод на русский язык повести классика новейшей украинской литературы Василя Стуса. Как и три предыдущих рассказа, повесть в некоторой степени автобиографична и изобилует параллельными местами со стихотворениями автора.
Перевод выполнен поабзацно: сначала – оригинал, затем (курсивом) – перевод. Так удобнее проверять.
ПОДОРОЖ ДО ЩАСТІВСЬКА
ПУТЕШЕСТВИЕ В СЧАСТЛИВСК
Прокинувшись, Петро став приглядатися до сутіні, прагнучи здогадатись, який саме час. Стояв рівний волохатий смерк, ще не розріджений дальнім вікном довгої, як шланг, кімнати. [Петро> став намацувати будики, але марно. Тоді почав наосліп водити рукою, прагнучи виявити шнур нічника, потім пальці його, не випускаючи дроту, побігли впевненіше, аж поки на долоню не ліг маленький рожевуватий вимикач. Він і зараз був теплий і приємно облягався пальцями.
Проснувшись, Пётр начал присматриваться к темноте, стремясь догадаться, который час. Стоял ровный мохнатый сумрак, ещё не разреженный далёким окном длинной, как шланг, комнаты. [Пётр> стал нащупывать ходики, но тщетно. Тогда начал вслепую водить рукой, стараясь обнаружить шнур ночника, потом пальцы его, не выпуская провода, побежали увереннее, пока на ладонь не лёг маленький розоватый выключатель. Он и сейчас был тёплым и приятно ощущался между пальцами.
Спалахнуло світло, вирвавши з теміні столик із книжками і зошитами. Тільки тепер Петро пригадав читане звечора і зрозумів, чого так досадно на душі. До нього повернулося відчуття збіглого сну, рятоване од забуття самим закарбованим спогадом дитинства: скоцюрбившись на завжди маленьких санчатах, він спускається з високої гори, потерпаючи налетіти на голе од снігу місце; санчата набирають швидкості! — і ось уже можна чути подвійний вітерець — іззовні і зсередини...
Вспыхнул свет, вырвав из темноты столик с книгами и тетрадями. Только теперь Пётр вспомнил, что читал вечером и понял, отчего так досадно на душе.
К нему вернулось ощущение сбежавшего сна, сбережённое от забвения самым впечатляющим воспоминанием детства: скорчившись на вечно маленьких саночках, он спускается с высокой горы, опасаясь налететь на голое от снега место; санки набирают скорость! — и вот уже можно почувствовать двойной ветерок — снаружи и изнутри...
Цей спогад, давно врівноважений і обснований майже тридцятирічною пам'яттю, віднедавна став регульований: згадуючи, ти наперед уже знаєш, що все обмежиться тільки тим, що виникне гостропрохолодне відчуття небезпеки, перечувши яке якраз уміру, вивільнишся з-під нього будь-коли як з-під відсвіжливого різкувато-холодного душу.
Это воспоминание, давно уравновешенное и обоснованное почти тридцатилетней памятью, с недавнего времени стало регулируемым: вспоминая, ты уже заранее знаешь, что всё ограничится лишь тем, что возникнет остро-прохладное ощущение опасности, перечувствовав которое как раз в меру, в определённый момент высвободишься из-под него, как из-под освежающего резковато-холодного душа.
Так було і вві сні: з розгону ти спускався до катастрофи, і коли вона мала вже розродитися, легким зусиллям обминав її, як у протічній воді оминає трісочка перепону.
Так было и во сне: с разгона ты спускался к катастрофе, и когда она должна была разродиться, легким усилием обходил её, как в проточной воде щепка обходит преграду.
На якусь мить Петро пригадав нічне сновидіння, важке і незграбне, як гарба пересохлого, добре влежаного сіна. Сіно почало сунутись, великий оберемок — майже все те, чим ти так старанно вивершував гарбу, — пошурхотів сторч, і з глибини нерозвіяної гіркоти чіткіше долинув жалібний голос Матвійка: "Та-а-ту, та-а-точку-у". Син повторював одне і те ж слово, а здавалося — переповідав довгу історію, [як йому болить у грудях, як йому тяжко в бабусі> і він не хоче там бути, а хоче додому, до мами, до своїх іграшок, які враз повернуть йому спокій, а всяку неміч знімуть, як рукою. Здається, Матвійко лежав у ліжечку, напівзвівшись на ліктях. Очі йому були заплющені, обличчя притемнене сутінню чи хворобою, і немічним сиплим голоском кликав тата.
На какое-то мгновение Пётр припомнил ночное сновидение, тяжёлое и неуклюжее, как воз пересохшего, хорошо вылежавшегося сена. Сено начало сползать, большой охапкой – почти всё то, чем ты так старательно наполнял воз – шурша повалилось, и из глубины не развеянной горечи отчётливо донёсся жалобный голос Матвейки: "Па-а-па, па-а-почка-а". Сын повторял одно и то же слово, а казалось – пересказывал долгую историю, [как ему больно в груди, как тяжко ему у бабушки> и он не хочет там быть, а хочет домой, к маме, к своим игрушкам, которые сразу вернут ему покой, а всякую немочь снимут, как рукою. Похоже, Матвейка лежал в кроватке, приподнявшись на локтях. Глаза его были закрыты, лицо посерело от сумрака или болезни, и немощным сиплым голоском звал папу.
Не минуло й двох тижнів, як Петро відвіз хлопчика на Донбас. Надворі була відлига, це значить — аеропорт не приймає, крім того, трьохрічний Матвійко ще ніколи не їздив поїздом, і Петро відважився взяти квитка на залізницю. Місць у купейних вагонах не було, довелося просити дитячий. "Вам яке — з початку вагона чи в кінці?" — рівним голосом запитала касир. "Ну, це вже байдуже",— подумав Петро, радий уже з того, що стояти за квитком довелося недовго.
Не прошло и двух недель, как Пётр отвёз мальчика на Донбасс. На улице была оттепель, это значит — аэропорт не принимает, кроме того, трёхлетний Матвейка ещё никогда не ездил на поезде, и Пётр решился взять билет на поезд. Мест в купейных вагонах не было, пришлось просить детский. "Вам какое – в начале вагона или в конце?" — ровным голосом спросила кассирша. "Ну, это уже безразлично", – подумал Пётр, радуясь уже тому, что стоять за билетом пришлось недолго.
В порожньому вагоні Матвійко уважно прислухався до незнайомих запахів, обдивляв верхні полиці, поки нарешті не вдарився головою, але плакати не став — так, ніби це більше здивувало, аніж дошкулило йому. Згодом до купе зайшло подружжя з маленьким замурзаним хлопчиком, що вивчився ходити, але не встиг зійти з дива од набутої здатності. Допитливим оком він озирнув Матвійка, підійшов майже впритул і простягнув руку. Починалась гра, дуже схожа до гри молодих звіряток.
В пустом вагоне Матвейка внимательно прислушивался к незнакомым запахам, осматривал верхние полки, пока наконец не ударился головой, но плакать не стал — как будто это скорее удивило, чем обидело его. Позже в купе зашли супруги с маленьким чумазым мальчиком, который научился ходить, но не успел перестать удивляться обретённой способности. Пытливым взором он оглядел Матвейку, подошёл почти вплотную и протянул руку. Начиналась игра, очень похожая на игру маленьких зверят.
А за вікном стояла мама. Вікно було спітніле, мокрий сніг погнав по шибках тлусті, як черви, патьоки, мамі було незручно від цього безсилого ждання, поки рушить поїзд, і вона, марнуючи час, розглядалася навсібіч.
А за окном стояла мама. Окно было запотевшим, мокрый снег разгонял по стёклам жирные, как черви, потёки, маме было неудобно от этого бессильного ожидания, пока тронется поезд, и она, убивая время, смотрела по сторонам.
Коли поїзд зрушив з місця, Петро підняв Матвійка на руки, мама незграбно замахала рукою, але Матвійкові не хотілося виконувати етикет: він волів гратися із замурзаним хлопчиком.
Когда поезд сдвинулся с места, Пётр поднял Матвейку на руки, мама неловко замахала рукой, но Матвейке не хотелось выполнять этикет: он желал играть с чумазым мальчиком.
Потім був вечір. Принесли чай, батько й син, не виходячи з купе, сіли до вечері (згодом виявилось, що найбільше Матвійкові сподобався чай — може, через те, що вперше побачив підстаканника), провідниця принесла постіль, від якої йшов особливо приємний тут, у вагоні, запах чистоти й свіжості. На Матвійка чекало чимало інших див: постіль тато зробив йому просто на лаві, навпроти, [на верхній полиці>, вкладався спати старшенький хлопчик, і мама все наказувала тому, аби дивився і не впав, а хлопчикові геть злипались повіки і дивитися він уже просто не міг.
Потом был вечер. Принесли чай, отец и сын, не выходя из купе, сели к ужину (впоследствии выяснилось, что больше всего Матвейке понравился чай — может быть, потому, что впервые увидел подстаканник), проводница принесла постель, от которой шёл особенно приятный здесь, в вагоне, запах чистоты и свежести. Матвейку ждало немало других чудес: постель папа сделал ему на нижней полке, напротив, [на верхней полке>, укладывался спать старшенький мальчик, и мама всё наказывала ему, чтобы смотрел и не упал, а у мальчика вовсю слипались веки и смотреть он уже просто не мог.
Незабаром у купе вигасили світло, колеса застугоніли на повен голос, Матвійко, притулившись до татового плеча, вперся перед себе уважно-сторожким поглядом. Ця зовсім серйозна відкрита дитяча задума виразно окреслювала Матвійкове обличчя, і в такі хвилини можна було легше упізнавати в ньому завтрашнього сина, було вільніше фантазувати і сподіватись.
Вскоре в купе погасили свет, колёса застучали во весь голос, Матвейка, притулившись к плечу папы, уставился перед собой внимательно-насторожённым взглядом. Эта совершенно серьезная, открытая детская задумчивость отчётливо очерчивала лицо Матвейки, и в такие минуты можно было легче узнавать в нём завтрашнего сына, было свободнее фантазировать и надеяться.
Петрові були особливо дорогі ці хвилини мовчазливої інтимності, коли, долаючи товщу призвичаєних стосунків, він відсвіжував чисте почуття батьківства: це ти, лежачи на лаві плацкартного вагона, що женеться кудись крізь темінь ночі, чуєш, як двиготить земля, яка так само женеться кудись крізь чорну зневолохатілу порожнечу космосу, це ти, лежачи на лаві плацкартного вагона, шукаєш самого себе — між величчю синового прихисника і малою кузкою, котру відносить, як вітром, електрика й перегріта пара.
Петру были особенно дороги эти минуты молчаливой интимности, когда, преодолевая толщу привычных отношений, он освежал чистое чувство отцовства: это ты, лёжа на полке плацкартного вагона, мчащегося куда-то сквозь темноту ночи, ощущаешь, как движется земля, которая так же мчится куда-то сквозь чёрную оголённую пустоту космоса, это ты, лёжа на полке плацкартного вагона, ищешь самого себя — между величием сыновьего защитника и малой мошкой, которую несёт, как ветром, электричество и перегретый пар.
І коли напливало це вигостріле почуття, коли з видіння видувалася вітром тьмяність, він чув у грудях тоскне поколювання, ніби в легенях не ставало кисню і нурти крові шукали для свого вдоволення іншого способу. "У цьому двадцятому віці ми завжди молоді",— думав Петро засинаючи. "Цей двадцятий вік дарує нам вічну молодість",— думав він просинаючись, коли загальмований розум не хотів працювати, і для того, щоб додумати думу, треба було проказувати усе це вголос, бодай тільки ворушити губами, але то вже потребувало завеликих тепер зусиль. Ти не можеш старіти, — прояснено збагнув Петро, коли паровоз крикнув, і посвітліло нараз в очах, і повіки видались не такими важкими, як допіру. — Ти бо втратив цю здатність — старіти, загубив її — за припізненим і нескінченним учнівством, за морокою порожнечі задумів, за втратою почуття своєї достатності для себе; тобі навіть бракує жорстокості, того, що в синовій підсвідомості фіксується як вада, — нарешті здобувся Петро на щось певне, і це поменшило його досаду і зупинило думки на радості — що ось бодай маленьке, бодай щось вдалося йому збагнути — перед тим як проломитися в сон, сховатися в нього, ніби в спальний твердий мішок. "Навіть «блискавку» зашморгну до самого горла", — вдоволено, майже зухвало подумав він, і йому стало тепліше, затишніше, і синова голівка прихилилась до нього ближче, і помінилося цокотіння коліс — раз і раз і рідше і ще і ще рідше — так, ніби поїзд уже зривався кудись увись, а ти повинен хитрувати, ніби спиш і не чуєш того, що небезпека росте, здіймається, висне над тобою, обтяжує тіло, прагнуще землі, землі, землі, і ти мусиш заснути наперед, раніше, встигнути обігнати час, щоб не робити вибору. І вже: ти весь — вище голови — полонений сном, як товщею лісового озера, в яке ти пірнув, ховаючись од дощу, і хай там капотить, хай витанцьовують по спохмурнілих плесах зчаділі од далекої самотньої дороги краплі, — ти їх майже не відчуваєш, як не відчуваєш того, що поїзд, майже зовсім одірвавшись од землі, востаннє торкається рейок — все рідше й рідше провалюючись у повітряні ями нагрітої дружнім вагонним сном перегусклої теміні.
И когда наплывало это обострённое чувство, когда из видения выдувалась ветром тусклость, он ощущал в груди тоскливое покалывание, будто в лёгких не оставалось кислорода и водовороты крови искали для своего удовлетворения другой способ. "В этом двадцатом веке мы всегда молоды", - думал Пётр, засыпая. "Этот двадцатый век дарит нам вечную молодость", – думал он, спросонья, когда заторможенный ум не хотел работать, и для того, чтобы додумать мысль, нужно было проговаривать всё это вслух, хотя бы только шевелить губами, но теперь это уже требовало непомерных усилий. Ты не можешь стареть, — ясно понял Пётр, когда паровоз вскрикнул, и просветлело в глазах, и веки показались не такими тяжёлыми, как до сих пор. — Ты ведь утратил эту способность – стареть, потерял её — в припозднившемся и бесконечном ученичестве, во мраке пустоты замыслов, в потере чувства своей достаточности для себя; тебе даже не хватает жестокости – того, что в сыновьем подсознании фиксируется, как порок – наконец достиг Пётр чего-то определённого, и это уменьшило его досаду и остановило мысли на радости — что вот пускай хоть маленькое, хоть что-то удалось ему понять — перед тем как проломиться в сон, спрятаться в него, словно в жёсткий спальный мешок. "Даже «молнию» задёрну до самого горла", — с удовольствием, почти дерзко подумал он, и ему стало теплее, уютнее, и головка сына прижалась к нему ближе, и цокот колёс изменился: раз за разом — реже и реже – так, будто поезд уже срывался куда-то ввысь, а ты должен хитрить, будто спишь и не слышишь того, что опасность растёт, поднимается, виснет над тобой, тяготит тело, стремящееся к земле, земле, земле, и ты должен уснуть раньше, прежде, успеть обогнать время, чтобы не делать выбор. И вот, уже ты весь, выше головы – пленённый сном, как толщей лесного озера, в которое ты нырнул, прячась от дождя, и пускай там капает, пусть вытанцовывают по нахмурившимся плёсам закопчённые от далёкой одинокой дороги капли – ты их почти не ощущаешь, как не чувствуешь того, что поезд, почти совсем оторвавшись от земли, в последний раз прикасается к рельсам — всё реже и реже проваливаясь в воздушные ямы, нагретой дружелюбным вагонным сном пере-густевшей темноты.
* * *
Але сон був неспокійний і вигадливий, як короткі перебіжки в зоні обстрілу, і не давав спочинку. Матвійко коцюрбив ніжки, підгинаючи їх до самих грудей, розкривався, відчувши в нічній спекоті важку вологу ковдру (стіну гріли якісь шалені батареї), Петро намагався заховати розпашілу синову голівку од повівів зимного вітру, що знайшов нишпорку в вікні і скільки мога всмоктувався всередину.
Но сон был беспокойный и прерывистый, как короткие перебежки в зоне обстрела, и не приносил отдыха. Матвейка сгибал ножки, подбирая их к самой груди, раскрывался, в ночной духоте ощутив тяжёлое влажное одеяло (стену грели какие-то ошалевшие батареи), Пётр пытался спрятать открытую голову сына от дуновения зимнего ветра, что нашёл прореху в окне и насколько мог, просасывался вовнутрь.
Маячіли нічні пасажири — вони ходили нечутно і скидалися на тіні елізіуму, якась жінка стала напівголосом підхвалювати Петра: "так уже товчеться коло нього, аби й другій мамі", — і він з досадою відзначив про себе, що почута похвала відволокла його від самозабуття. Петрові нараз захотілося покурити, страх як захотілося покурити, нестерпно захотілося покурити, а він же не курив ось уже шосту напівбезсонну годину підряд.
Маячили ночные пассажиры – они ходили неслышно и походили на тени элизиума, какая-то женщина стала вполголоса нахваливать Петра: "уж так хлопочет возле него, вот бы иной матери", – и он с досадой отметил про себя, что услышанная похвала отвлекла его от самозабвения. Петру вдруг захотелось покурить, страх как захотелось покурить, невыносимо захотелось покурить, ведь он не курил вот уже шесть полу-бессонных часов кряду.
"Що то — спротив, вічний твій спротив зі всіма його химерами? — подумав Петро, радіючи, що ця думка досить легко допомогла йому забути неприємний шепіт. — Це твій безумовний рефлекс, інстинкт, що руйнує набуте вчора, змушує відмовлятись од вершеного роками, стає ворогом попередніх і без того не дуже дружніх межи собою літ". Йому стало сумно і тьмяно, він згадав, що дружині доведеться пролежати і місяць, і два, і три, і, дай Боже, півроку, аби тільки вилікуватись, уникнути сталої загрози. Петро уявив, як вона, самотня курочка, повернулась до порожньої і вперше знеголоснілої квартири, де забирають очі кухонне начиння і вишарувана підлога, і сліди вічного пасажирського поспіху, і непевність, що чекає всіх трьох попереду, і жаль на тебе, і жаль до себе, і ось ці обидва жалі мають поєднатися разом, і небавом заструменіє тьмяна жура, як потічок оболонею, і тут її увагу привертають рятівні простирадла і нелад на столику, де ще лишилися маленькі синові сорочечки і штанці, і все це обов'язково треба тепер перекласти, витерти сумні синові ступанці коло ліжка, а за всіма тими клопотами десь уже заховався великий жаль, і шукати цей жаль просто не варто.
"Что это — протест, вечный твой протест со всеми его химерами?" — подумал Пётр, радуясь, что эта мысль довольно легко помогла ему забыть неприятный шёпот. – "Это твой безусловный рефлекс, инстинкт, который разрушает приобретённое вчера, заставляет отказываться от совершённого годами, становится врагом предыдущих и без того не очень дружных между собой лет". Ему стало грустно и хмуро, он вспомнил, что жене придётся пролежать и месяц, и два, и три, и, дай Бог, полгода, лишь бы вылечиться, избавиться от постоянной угрозы. Пётр представил, как она, одинокая курочка, вернулась в пустую и впервые обезголосевшую квартиру, где глаза приковывает кухонная утварь и надраенный пол, и следы вечной пассажирской спешки, и неуверенность, что ждёт всех троих впереди, и жалость к тебе, и жалость к себе, и вот эти обе жалости должны соединиться вместе, и вскоре заструится унылая тоска, как ручеёк по поверхности, и тут её внимание привлекают спасительные простыни и беспорядок на столике, где ещё остались маленькие сыночкины распашонки и штанишки, и всё это обязательно надо теперь переложить, вытереть грустные сыновьи ступеньки возле кровати, и большое сожаление уже спряталось где-то за всеми этими хлопотами, и искать это сожаление просто не стоит.
Над ранок сон почав склеплювати Петрові повіки (оце і є твій солодкий сон), Петро прокидався і засинав, намацуючи рукою опертя, аби не впасти, опертя було незручне, доводилось лашпорити рукою далі, а потім уже щось помінилося — і намучений сон відбіг, тільки-но засіріло, вагон заворушився, загомонів якимись розрізненими звуками,— ніби у великій печері, в якій кожен знайшов для себе відгороджений від інших куток. В купе, якраз на супротивній лаві, сиділа стара жінка, в чорному пальті, втупившись перед себе круглими чорними очима. Вона часто і охайно кахикала, і від цього кахикання ставало затишніше, і знову розбурканий сон надбігав до повік, але було вже ніяк: заходили ходором двері, потягнулися, як цівки диму, ранні курії, купе швидко охолонуло, і ось уже й Матвійко всівся на лігві, притулившись потилицею до стіни. Обличчя йому було розгублене і зчужіле: спросоння він ще не оговтася — де сон, а де ява. Після довгої павзи Матвійко запитав:
Под утро сон начал склеивать Петру веки (вот это он и есть – твой сладкий сон), Пётр просыпался и засыпал, нащупывая рукой опору, чтобы не упасть, опора была неудобная, приходилось шарить рукой дальше, а потом уже что-то поменялось – и вымученный сон отбежал, как только засветало, вагон завозился, загомонил какими-то разрозненными звуками – будто в большой пещере, в которой каждый нашёл для себя отгороженный от других уголков. В купе, прямо на противоположной лавке, сидела пожилая женщина в чёрном пальто, уставившись перед собой круглыми чёрными глазами. Она часто и аккуратно покашливала, и от этого кашля становилось уютнее, и снова нарушенный сон набегал на веки, но заснуть было уже невозможно: заходили ходуном двери, потянулись, как струйки дыма, ранние курильщики, купе быстро остыло, и вот уже и Матвейка уселся в своём логове, прислонившись затылком к стене. Лицо его было растерянным и отчуждённым: спросонья он ещё не оправился — где сон, а где явь. После долгой паузы, Матвейка спросил:
— Тату, ну коли ми вже приїдемо, коли? — і тепер стало помітно, що він таки не виспався і поки не поспить удень, буде марудитись і комизитись.
— Папа, ну когда мы уже приедем, когда? — и теперь стало заметно, что он таки не выспался и пока не поспит днём, будет канючить и капризничать.
– А вже скоро. От іще трохи проїдемо — як на п'ятнадцятому автобусі (на експресі?), а потім на метро і, пересівши на шостий тролейбус, доїдемо до автобуса — і якраз будемо в бабусі,— вимучував із себе Петро стомленим голосом.
– Да уже скоро. Вот ещё немного проедем — как на пятнадцатом автобусе (на экспрессе?), а потом на метро и, пересев на шестой троллейбус, доедем до автобуса — и как раз будем у бабушки, — вымучивал из себя Пётр усталым голосом.
— А це великий тролейбус? Великий? — перепитував син. Він уже включився в гру, не помітивши, як тато не по правилах грає.
— А это большой троллейбус? Большой? – переспрашивал сын. Он уже включился в игру, не заметив, что папа играет не по правилам.
Потім почалося виглядання його двоюрідної сестрички, якої він ніяк не міг помітити в миготінні невеличких перонів, селищ і мазанок. Нарешті закуріли справжні терикони, їхати лишилося справді недовго. Зібрані, з речами, вони вийшли до тамбуру. Матвійко, сидячи в тата на руках, помітив сестричку і радісно засміявся — так, ніби побачити її було єдиною метою подорожі.
Потом началось высматривание его двоюродной сестрёнки, которой он никак не мог заметить в мелькании небольших перронов, селений и мазанок. Наконец закурились настоящие терриконы, и ехать осталось действительно недолго. Собрав вещи, они вышли в тамбур. Матвейка, сидя у папы на руках, заметил сестричку и радостно засмеялся — как будто увидеть её было единственной целью путешествия.
Вирвавшись із радісних тітчиних рук, він котигорошком погнав до брами, потім вулицею і далі-далі — все так само упевнено попереду, що Петро замилувався хлопцем, який ніби й справді запам'ятав дорогу до його "доми", і на душі батька стало лагідно й успокоєно, ніби нічних клопотів не бувало зовсім.
Вырвавшись из радостных папкиных рук, он Котигорошком помчался к воротам, потом по улице и дальше – всё так же уверенно впереди, и Пётр залюбовался мальчиком, который в самом деле запомнил дорогу до его "дома", и на душе отца стало ласково и умиротворённо, будто ночных хлопот и вовсе не было.
ID:
1029719
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 31.12.2024 22:45:36
© дата внесення змiн: 31.12.2024 22:45:36
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
