«17. Ісус мовив: «Я дам вам те, чого око не бачило, і вухо не чуло, і рука не торкалася, і що не виникало в людському розумінні»».
Ісус прийшов на Землю, щоб розповісти людям про Бога, про справжнього Бога. Не про того Бога, про якого йому розповідали його батьки і проповідники, і не про того Бога, про якого розповідала йому тодішня релігія, – він прийшов розповісти про того Бога, якого він пізнав сам, своїм внутрішнім я. І розповісти тільки так, як він відчував і пізнавав, як нарешті відчув і пізнав, як є насправді, не малюючи нічого неправдивими фарбами, і не дивлячись на те, віритимуть йому, чи не віритимуть.
Але як можливо змалювати щось неосяжне, щось безмежне, щось всеохоплююче і всевладне, а саме таким і є Бог; як про таке можна розказати комусь іншому? Ісус для цього обрав притчі. Та жодна окремо взята притча не зможе цього зробити – описати неосяжне і всевладне з усіх боків. І багато притч теж навряд чи зможуть це зробити, оскільки вони все одно не зможуть розповісти все про щось безмежне і всеохоплююче. Але дати краєчок ниточки, дати розуміння, як це варто робити, з чого починати, вони таки зможуть.
Ось і каже Ісус, що він ДАСТЬ те, чого ні око не бачило, ні вухо не чуло, ні рука не торкалася, і взагалі – дасть те, що навіть не виникало в людському розумі. Він дасть шлях, який вкаже напрямок. Будьте готові – говорить Ісус – на цім шляху зіткнутися з новим, непізнаним, неочікуваним, дивним і неймовірним. Таким, що його очі не бачили, вуха не чули, і руки не торкалися. Таким, що про нього навіть уяви не вистачає фантазувати. Будьте готові познайомитися з Богом.
«18. Учні сказали Ісусу: «Скажи нам, яким буде наш кінець?»
Ісус мовив: «Чи ви вже знайшли початок, що питаєте про кінець? Бо де початок, там буде й кінець. Блаженний, хто стоятиме на початку, і він пізнає кінець, і смерті не скуштує»».
Початок і кінець… І хоча учні питали в Ісуса про їх кінець, а не про кінець загалом, все таки Ісус у свою відповідь вставив це найінтимніше і найжаданіше бажання знати: з чого все почалося і чим все закінчиться. Можливо, його учні навіть ще й не думали про це, оскільки цікавилися «яким буде НАШ кінець», але відповідь Ісуса, в якій він порівняв їх кінець з кінцем усього, повинна була їх наштовхнути на цю думку: початок і кінець – це одне й те саме.
Найзручніше і найправильніше, і найкорисніше уявляти початок і кінець як коло: станьте у будь-яку точку кола, буквально у будь-яку точку, і дивіться на лінію, – попереду буде нескінченна дорога, початок якої буде під ногами; а якщо оглянетеся назад – за спиною буде її кінець. Однак, якщо повернетеся за своїм поглядом назад, тобто зробите розворот тілом на сто вісімдесят градусів, то попереду буде нескінченна дорога – початок, а за спиною – її кінець.
А тепер якщо уявити, що крізь цю точку проходить не одне коло, а безліч кіл під різними кутами, під різними намірами, під різними можливими світобаченнями, то ви отримаєте свою власну картину світу в розрізі «початок-кінець».
І дійсно, хто сприйматиме себе в оточуючому житті як в отакій точці, той завжди буде на всіх початках і в усіх кінцях одночасно, і смерті він не скуштує, не знатиме її смаку, бо поняття «смерть», чи то пак «кінець», у такому баченні не існує.
«19. Ісус мовив: «Благословенний, хто був раніше, ніж він з’явився. Якщо ви станете моїми учнями і почуєте мої слова, ці камені служитимуть вам. Бо у вас є п’ять дерев у раю, які витримують літо і зиму, і листя яких не опадає. Хто їх розпізнає, смерті не скуштує»».
Про ці п’ять дерев у раю, з яких ніколи не опадає листя, можна багато сперечатися і роздумувати: які саме ці п’ять дерев, як вони називаються?; чому саме п’ять, а не більше чи менше?; а що інші дерева, ті, що скидають листя, – вони всі якісь не такі, погані? Справа в тому, що той, хто «має вуха», має розуміти, що саме тут малося на увазі: малися на увазі не буквально дерева – це лише порівняння; і малися на увазі не назви конкретних дерев чи їх кількість, а малася на увазі сама якість не скидати своє листя ні за яких обставин, тобто, залишатись таким, яким ти є незалежно від того, що робиться навкруги. Можливо, Ісус і мав на увазі якихось п’ять людських чеснот, які дозволяють залишатися самим собою завжди, але про них можна довго сперечатися – які саме це чесноти, як їх правильно назвати, проте суть цього його твердження залишається незмінною: бути самим собою завжди. Ось що мав на увазі Ісус, коли говорив про дерева, з яких не опадає листя.
Одні дерева, коли приходить холод, скидають своє листя, залишаються голими і впадають у сплячку: сік не курсує їхніми венами, їхні корені і їхні стебла не виростають ні на міліметр, і взагалі – вони з оточуючим світом не мають ніяких взаємовідносин, і можна подумати, що вони мертві.
Зовсім інше другі дерева: вони обрали такий спосіб життя, що за будь-якої навколишньої погоди вони залишаються живими. Тут треба відмітити, що вони не пристосовуються до оточуючих обставин, змінюючись в залежності від навколишніх змін, ні – вони завжди одинакові. Вони ніби наперед знали, що буде мороз і буде спека, що буде злива і буде посуха, і заздалегідь обрали такий спосіб життя, що тепер готові до всього того. Коли над головою пекуче Сонце – в їхньому затінку прохолода, а коли надворі лютий мороз – під їхніми кронами не так вже й холодно, а стовбури їхні захищають від вітру.
А перед тим Ісус каже: «Благословенний, хто був раніше, ніж він з’явився» і «…камені служитимуть вам». Це означає не що інше, як ось що: хто усвідомить, що раніше від того, як стати людиною, він був деревом – можливо, тим деревом, що не скидає листя, – той зрозуміє, що і після стадії «людина» він буде ще кимось, його пізнання світу людиною не минуть даром, не пропадуть безвісти, так як не минули і не пропали його пізнання світу деревом, а отже, він ніколи не пізнає смаку справжньої смерті, і камені слугуватимуть йому так само, як слугують і людині, і звіру, і дереву.
«20. Учні сказали Ісусу: «Скажи нам, що таке Царство Небесне».
Він мовив їм: «Воно нагадує гірчичне зерно, менше за всі зерна. Але якщо потрапляє на оброблений ґрунт, воно приносить велику гілку і стає притулком для птахів небесних»».
Мале зерно… Вся суть полягає у мализні: за кожним рогом, на кожному кроці, у кожному русі і в кожному подиху ховається щось таке, що негайно почне виростати, як тільки ви на нього звернете свою увагу і не будете про нього забувати. Як це зробити – цьому ніхто не зможе навчити, цього ніхто не зможе описати словами так, як воно є насправді, – це потрібно тільки відчути. Відчути! Це відчуття і є той ґрунт, який необхідний для проростання того малого. І потім із цього найменшого – із відчуття, із цього ґрунту – проб’ється паросток, зародок такого чогось величного, такого чогось всеохоплюючого, що воно стане не просто гілкою, не просто деревом, і, навіть, не просто лісом, – воно стане всепоглинаючим як океан для амеби, як побережжя океану для піщинки, і дасть притулок і для птахів, і для всього небесного, що є на нашій планеті і у всьому Всесвіті.
Мало ходити до церкви, як ходять всі. Мало дотримуватись посту, як дотримуються всі. Мало читати релігійні тексти, як читають всі. Мало бути таким, як вимагає якийсь священик. Всього цього буде зовсім недостатньо, якщо ти не відчуєш своїм власним відчуттям, для чого все це. Це відчуття неможливо у когось перейняти чи комусь пояснити так, щоб воно не спотворилося – це відчуття не схоже на відчуття інших людей, і водночас воно таке ж саме, як і у всіх інших. Це схоже на листя одного дерева: всі листки ніби однакові – за формою, за кольором, за функціями, але в той же час кожен листок різний – він приєднаний до дерева у своєму, тільки для нього виділеному місці.
«21. Марія сказала Ісусу: «На кого схожі твої учні?»
Він мовив: «Вони нагадують маленьких дітей, які оселилися на полі, що їм не належить. Коли приходять господарі поля, вони кажуть: «Поверніть нам наше поле». Ті перед ними оголяються, щоб залишити все їм. Ось чому я кажу: якщо господар дому знає, що він прийде, злодій, він прокинеться до того, як він прийде, і не впустить його в дім свого царства, щоб він міг забрати його речі. Але ви будьте пильними до світу, підпережіть стан свій великою силою, щоб грабіжники не могли знайти дорогу прийти до вас. Для користі, яку ви очікуєте. Нехай серед вас буде мудра людина. Як плід дозрів, він швидко прийшов із серпом у руці та й пожнув його. Хто має вуха слухати, нехай слухає»».
Якби Ісус був циніком у найгіршому сенсі цього поняття, – а він був циніком у найкращому сенсі цього поняття, – то на запитання: «На кого схожі твої учні?» він відповів би те саме, але це вигляділо би приблизно так: «Вони нагадують нерозумних, недосвідчених, наївних, але хитрих істот, що з народженням опинилися на чужій території і думають, що вона їхня. Вони граються в різні придумані ними ж ігри, дуже часто жорстокі, не звертаючи уваги на вимоги навколишнього, і взагалі поводяться так, як ніби все навколишнє на цій території залежить виключно від них. А потім приходить звичайна земна – як вони її назвали – смерть, і вони йдуть до неї голі-голісінькі, точно такі, як і потрапили в це звичайне земне – як вони його назвали – життя. А може, навіть, ще меншими – бо прийшли вони з жадібністю до пізнання, а йдуть зі страхом до невідомого. Все, що вони, як вони самі думають, ніби здобули в тому своєму житті, – все залишається на тій територій, де вони гралися в якісь свої ігри, і не слухали, і не хотіли бачити навколишнє.
Ось чому я кажу, що вони ніби злодії, що потрапили в чужий дім – в життя, – а коли приходить хазяїн цього дому – смерть, – вони вимушені все залишити, бо воно не їхнє, воно їм не належить, і піти геть зовсім голими, бо забрати з собою нічого не в змозі. Але можна бути пильними до навколишнього, і насамперед до самого себе, підперезатися великою силою господаря свого становища і не поводитись так, як ніби ти грабіжник і чомусь вирішив, ніби все навкруги твоє і залежить тільки від тебе. І тоді, коли прийде звичайна земна смерть, ви зможете забрати із собою ту вигоду від життя, на яку сподівалися, яку здобули, будучи господарем у своєму, а не яку вкрали, будучи злодієм у чужому. Мудра людина завжди, як тільки побачить таку вигоду серед життя, вона її відразу забирає собі, привласнює – пожинає ту вигоду від життя, і вже ніхто, навіть смерть, не зможе її в неї відібрати».
Єдине, що можна додати до цього – дуже дивно, що в багатьох людей немає вух, щоб це почути; немає очей, щоб це побачити; і немає серця, щоб це відчути. Дуже дивно…
«22. Ісус побачив, як годували маленьких дітей. Він мовив до своїх учнів: «Ці малі, яких годують, подібні до тих, що входять у Царство».
Вони сказали йому: «Чи ввійдемо в Царство малими?»
Ісус мовив їм: «Якщо з двох зробите одне, і якщо ви зробите внутрішнє як зовнішнє, а зовнішнє як внутрішнє, і верхнє як нижнє, і якщо ви зробите чоловіче і жіноче в одне, щоб самець не був чоловіком а самка не була жінкою, і якщо ви зробите очі замість ока, і руку замість руки, і ногу замість ноги, і образ замість зображення, тоді ви увійдете в Царство»».
Існує легенда, ніби кожна людина на землі шукає свою половинку: чоловік шукає жінку, а жінка шукає чоловіка, і кажуть, що не часто «свої» половинки знаходять одне одного. Коли я вперше про це почув, я запитав у того, хто це сказав: «І як вони будуть жити, коли знайдуть одне одного?» Мені відповіли: «Як одне ціле». Я тоді ще був малим і, пам’ятаю, ніяк не міг зрозуміти: як це – як одне ціле? Їстимуть одну й ту саму їжу? Навіть до туалету разом будуть ходити?
Тепер я розумію – як це: так, і їстимуть одну й ту саму їжу, і до туалету разом будуть ходити, але, звісно, не буквально, а духовно, у своїх переживаннях за свою половинку як за самого себе. І кожен з них буде відчувати себе одним цілим – чоловік буде відчувати себе ще й жінкою, а жінка буде відчувати себе ще й чоловіком. І навіть коли з якихось причин вони розлучаться і будуть жити в різних містах, навіть на різних континентах, – і все одно кожен із них вже назавжди залишиться одним цілим; тобто із двох людей – чоловіка і жінки – вийде два цілих, як ніби кожне з котрих містить в собі другу половинку і далі.
Ось що означає зробити із двох одне, ось що означає чоловіче і жіноче зробити одним, щоб чоловік не був чоловіком, а жінка не була жінкою, – в Царстві Небесному немає поділу на статі.
Те саме стосується внутрішнього і зовнішнього, верху і низу. Якщо ти не брешеш (брехати – це не тоді, коли ти з якихось причин сказав комусь неправду чи просто промовчав; брехати – це коли в твоїй середині народжується відчуття: «Брешу!»), якщо тобі немає чого приховувати (тільки не слід це плутати з чимось інтимним, до якого другим доступу зась), якщо ти не мрієш щось у когось украсти (це стосується не тільки матеріального, а й духовного, наприклад, якоїсь ідеї, задуму), – твоя внутрішність вийде назовні, і вони стануть одним неподільним: ти будеш однаковим зовні і внутрішньо, і тоді ніхто не зможе сказати чи подумати, що в одному випадку, в одній ситуації ти один, а в іншому випадку чи ситуації ти інший.
Щодо верху і низу – за вищевказаних обставин вони просто зникнуть, як зникають в космічному кораблі, в якому немає сили тяжіння, що визначає низ: ти будеш тяжіти до різноманітних точок і обставин, які будуть оточувати тебе з усіх боків, і взагалі не звертатимеш уваги, в якому геометричному положення ти знаходишся – вниз головою чи ногами.
А ще потрібно зробити: очі замість ока – бачити, а не дивитися; руку замість руки – давати і творити, а не брати і руйнувати; ногу замість ноги – ступати і проникати, а не ходити і топтати. Щодо образу і зображення – тут, здається, все зрозуміло, але кілька слів, все ж таки, додати варто: образ тим відрізняється від зображення, що він не існує в якомусь одному вимірі – або намальованим, або написаним, або озвученим, або уявним. Образ – це поєднання намальованого, написаного, озвученого і уявного: тільки така субстанція може називатися образом, все інше просто зображення цього образу. Образ повинен мати в собі одночасно матеріально-фізичну і духовно-чуттєву цілісність без будь-яких умовностей чи недомовок – тільки тоді він буде справжнім образом, а не чимось іншим – зображенням.
Це не так вже й важко – виконати всі ці вимоги. Секрет полягає в тому, що кожна наступна вимога виконується легше від попередньої, і на її основі, – потрібно тільки почати.
«23. Ісус мовив: «Я виберу вас одного з тисячі і двох з десяти тисяч, і вони стануть, як одне»».
Можна подумати, що Ісус жорстокий – він же міг вибрати значно більше людей з десяти тисяч, ніж тільки двох! Але справа в тому, що слова «я виберу» не точні – чи то переклад слова неправильний, чи Ісус мав на увазі не поняття «вибирати», а якесь інше поняття. В будь-якому випадку, навіть якщо Ісус і справді мав на увазі: «Я виберу…», потрапляння в Царство залежить не від того, хто вибирає, а від того, хто туди входить, чи намагається ввійти: тільки від його якостей, від його багажу – від того, з чим він туди заходить – все залежить.
А от щодо того, що один з тисячі і двоє з десяти тисяч туди ввійдуть – то це Ісус казав правду. Можливо, серед якихось десяти тисяч знайдеться п’ятеро чи десятеро, а може й сотня, котрі ввійдуть, але тенденція, очевидно, залишається старою: пройшло вже більше двох тисяч років від тих слів Ісуса – а більшість людей як були дурними щодо земного пізнання Царства Небесного, так ними і залишаються.
«24. Його учні сказали: «Покажи нам місце, де ти знаходишся, тому що це нам необхідно, щоб ми його шукали».
Він мовив їм: «Хто має вуха, нехай слухає! Всередині людини світла є світло, і вона освітлює увесь світ. Якщо вона не світить, то темрява»».
Це ще одна (див.п.3, частина перша) вказівка на те, що шукати потрібно не когось і десь, – шукати потрібно в собі, в своїй середині. Середина кожної людини набагато більша, ніж вся планета Земля, і навіть більша, ніж вся Сонячна система, – в середині кожної людини розміщується цілий Всесвіт. І якщо у тому всесвіті горить світло Всесвіту, світло Бога – значить це людина Всесвіту, людина Бога, людина світла. А якщо у людини всередині немає вогню Всесвіту, вогню Бога – значить людина існує в темряві, навіть якщо в неї над головою цілодобово світиться яскрава електрична лампочка.
Ісусові учні іноді дивують своєю недалекоглядністю і неуважністю. Їм, як врешті і всім середньостатистичним учням усіх часів, бракує догадливості, здатності порівняти і накласти один на одного два попередні уроки. Якщо Ісус вже навчав їх, що пташине Царство Боже знаходиться у птахів, а людське Царство боже знаходиться у людей, і більше того – починається воно всередині кожної людини, то чи важко було здогадатися самим, де варто шукати Ісуса, який є людиною Бога?
Це може звучати незвично і, на погляд більшості так званих проповідників Божого слова, навіть богохульно, але кожен, хто хоче зустріти справжнього, живого Ісуса, повинен насамперед подорожувати вглиб себе, бо саме там – і ніде інде – він зможе його зустріти, познайомитися з ним, і навіть жити з ним нерозлучно, як зі своїми рідними, як сам із собою.
Але людям це важко, людям це неприємно, людям це незручно, людям це енергозатратно. Людям оболонка їх тіла слугує непереборним бар’єром, який не може подолати ніхто іззовні, щоб дістатися до їхньої середини, і який так важко долається самим собою ізсередини, щоб пробитися назовні. Значно легше залишати цей кордон неприступним, і шукати причини всіх негараздів, та й гараздів теж, десь за його межами, подалі від свого недоторканого внутрішнього я. Людям більше до смаку темрява.
«25. Ісус мовив: «Люби свого брата, як свою душу, бережи його, як зіницю свого ока»».
Цю заповідь, як і інші заповіді Ісуса, не слід читати і сприймати буквально – ніби потрібно всіх любити величезною любов’ю і ніяк інакше до них не ставитись, окрім як любити, а ще берегти їх як зіницю свого ока, себто не піддавати жодним зовнішнім впливам, які можуть виявитися для них в чомусь негативними. Зовсім ні – як і в кожній заповіді Ісуса слід бачити більш глибокий зміст.
По-перше – в цьому вислові ключове слово «свій»: «Люби СВОГО брата, як СВОЮ душу, бережи його, як зіницю СВОГО ока». Відчуваєте різницю на рахунок «СВОГО брата»? Себто до братів, які не свої – і тут мається на увазі не кровна спорідненість, а взагалі широке поняття «свій брат» – до них вже такої любові ніби й не вимагається, бо вони не свої, а чиїсь інші.
По-друге – а що, коли хтось ставиться до СВОЄЇ душі і до СВОЄЇ зіниці ока не так, що можна сказати, що він її любить чи береже? Наприклад: військовий, що виконує бойове завдання – він береже себе як зіницю ока? Так береже, але він би міг берегти себе ще більше, якби не виконував ніяких бойових завдань. Або: чи береже свій зір електрозварювальник? Так, береже – він застосовує захисний щиток, але якби він не був електрозварювальником, або, скажімо, програмістом, його зір зберігався б набагато краще. І це зовсім не означає, що не варто бути військовим, електрозварювальником чи програмістом – всі на світі професії, і заняття взагалі, ховають у собі якусь загрозу для здоров’я і життя, і це зовсім не означає, що люди тих професій не люблять і не бережуть себе.
І по-третє: що буде відчувати щодо себе Божа людина, коли вона мимохіть, всупереч власній волі, нехотя зробить щось із того, що ніколи б не бажала робити? Якнайменше – вона буде себе картати, вона буде собі докоряти, вона буде себе сварити, вона буде себе карати. То як же вона повинна буде ставитись до тієї людини – до свого брата, – якщо її брат буде робити те, що не бажає ця Божа людина робити сама? Правильно – картати його, докоряти, сварити і карати. Чи можна це назвати любов’ю і оберіганням як зіниці ока?
Отже, узагальнюючи вищесказане, цю заповідь: «Люби свого брата, як свою душу, бережи його, як зіницю свого ока» для більшого і правильнішого розуміння можна перефразувати інакше: «Люби усіх так, як ти любиш самого себе; бережи усіх так, як ти бережеш самого себе». Без усіх інших заповідей ця заповідь, звісно, не панацея, оскільки бандити, наприклад, теж люблять одне одного як себе, однак тут же мова йде про якості Божих людей, а не якості бандитів.
«26. Ісус мовив: «Ти бачиш порошинку в оці брата свого, але ти не бачиш колоди, що у власному оці. Якщо вийняти колоду з власного ока, тоді побачиш, як вийняти порошинку з ока брата свого»».
Це дуже легко – вказувати комусь зробити щось, чого ти сам жодного разу не робив. Збоку будь-якої справи все виглядає напрочуд просто: подумаєш – олівця підстругати для креслення! Або: подумаєш – чисто підлогу вимити! Або: подумаєш – гарний сад виростити! А якщо піти далі: подумаєш – екзамени здати власними знаннями, а не підкупом! Подумаєш – влаштуватися на високооплачувану роботу завдяки власним професійним знанням і умінням, а не завдяки волохатій руці! Подумаєш – виконувати виробничі завдання самостійно і без прогалин, а не силами підлеглого персоналу і як-небудь!
Той, хто спробує все це, буде добре бачити, де в цих справах порошинка в оці, а де колода, і він вже не буде радити комусь вийняти порошинку з його ока, якщо жодного разу не виймав колоду зі свого.
А щодо того, що в цій заповіді наголошується на неприпустимості вказувати на якісь незначні злочинні чи безбожні дії когось, коли ти сам робиш більш значні злочинні чи безбожні дії, – так це і так всім зрозуміло, тим паче, що будь-які злочинні чи безбожні дії людей ми тут не розглядаємо, бо вони не є людьми Бога.
«27. Ісус мовив: «Якщо ви не поститеся від світу, ви не знайдете Царства. Якщо ви не дотримуєтеся суботи як суботи, ви не побачите Отця»».
На перший погляд, між цими двома реченнями – поститися від світу і дотримуватися суботи – ніби й не існує зв’язку. Але якраз таки цей зв’язок і вказує на те, на що слід звертати найбільшу увагу. Насамперед – субота: це може бути і не субота, а, скажімо, неділя, або будь-який інший день тижня. Важливо одне – один день, будь який день в тиждень, але кожного тижня. Іще субота – це не тоді, коли не можна, як вважали наші бабусі, різати, шити, рубати і виконувати якусь іншу подібну роботу, а можливо і взагалі ніякої роботи не робити. В якомусь із загальноприйнятих Євангелій описується випадок, коли Ісус запитує у фарисеїв приблизно так: «Коли у велике свято ваш віл впаде в колодязь, чи не витягнете ви його відразу? Чи будете чекати три дні, доки свято закінчиться?» Тобто, в суботу не те що не варто різати, рубати чи шити, – в суботу просто не слід робити відкладену роботу, ту роботу, яку ви могли зробити раніше, або яку можете зробити потім.
Але це ще не все: в першу чергу субота – це коли людина витрачає весь день на саму себе, або, іншими словами, на Бога, що живе в її середині. Тобто, в суботу, або в якийсь інший – зовсім не важливо в який саме – встановлений день тижня, всього один день в тиждень, людина повинна займатися тією справою, до якої в неї лежить душа, тією справою, якою її нагородив Бог: якщо людина хоче вишивати – нехай вишиває; якщо людина хоче малювати – нехай малює; якщо хоче вирізати щось із дерева – нехай вирізає, якщо хоче йти до якоїсь церкви – нехай іде до церкви. Немає ніякої різниці, що саме в цей день вона буде робити. Головне – щоб людина займалася тією справою, яка горить, чи тліє в її душі, про яку її помисли і мрії, і яка, через самий плин встановленого оточуючими людьми життя, не може реалізовуватись щоденно. І тоді, коли людина один день в тиждень займалася своєю улюбленою справою, справою, яку вона не змогла зробити своєю професією, щоб займатися нею щодня, але до якої в її середині живе нестримний потяг, коли людина всього один день тижня потратить на саму себе, тоді всі інші дні тижня вона з чистою совістю, і частково вгамованим бажанням свого внутрішнього світу, буде віддавати всю себе на благо інших: сім’ї, роботи, суспільства. І буде знати, що через кілька днів знову настане той день, коли вона витратить його на себе і на те, що Бог в неї вклав.
І ось тут настає черга згадати про «поститися від світу». З одного боку – чи багато людей на світі можуть щиро, чистосердечно прийняти те, погодитися з тим, що кожен із їх оточуючих, або деякі з них, будуть один цілісінький день тижня витрачати на самого себе, не звертаючи ніякої уваги, як вони думають, на них самих і на те, що тих людей оточує? Якщо людина не витрачає один день тижня на ту справу, яка рветься із її середини назовні, або якщо такої справи в неї взагалі не існує, то звичайно що така людина не сприйматиме з добром і ласкою тих, хто таким займається, – вона знаходитиме всілякі доводи, пояснення, аргументи проти цього. І от від таких людей слід поститися в першу чергу – і не тільки в суботу, а взагалі весь тиждень, і щотижнево.
А з другого боку – чи багатьох ви знаєте людей, з якими спілкуєтеся щодня чи дуже часто, і з якими б ви, особисто ви, поділяли абсолютну більшість їх поглядів на життя? Багато? Жодної? Це зовсім не дивно: в наш час існує стільки варіантів поглядів на те різноманіття, що є зараз у світі, що було б дуже дивним, коли погляди двох людей на все співпали б. Якщо, наприклад, уявити вирішення різних проблем в житті як шахову партію, то кількість можливих комбінацій всього перших чотирьох ходів дорівнюватиме триста вісімнадцять мільярдів дев’ятсот дев’ятнадцять мільйонів п’ятсот шістдесят чотири тисячі варіантів. І це з такою обмеженою кількістю фігур на дошці! І всього перших чотири ходи! А що можна сказати про кількість людей і про кількість проблем і питань, що нас оточують?
Отже, поститися від світу – це насамперед залишатися самим собою, зі своїми власними думками і сподіваннями, щоб чужі думки і сподівання не заволодівали вами і не робили б із вас своїх копій. Бо до Царства входять тільки індивідуальності, а не копії, так само, як тільки індивідуальності з нього виходять – немає жодної народженої людини, яка була б точно такою ж, як якась інша. І тільки своїх індивідуальностей, а не чиїхось копій, буде радий прийняти Отець.
«28. Ісус мовив: «Я став посеред світу і явився їм у плоті. Я знайшов їх усіх п’яними, я не знайшов жодного з них спраглим. І сумувала моя душа за синами людськими, бо вони сліпі серцем і не бачать, бо порожні прийшли вони у світ і порожні вони прагнуть покинути світ. Але тепер вони п’яні. Якщо вони відкинуть своє вино, тоді вони покаються»».
В деякій мір це продовження теми про «поститися від світу». Що зараз говорить Ісус? Він говорить: я – втілення всіх Божих надій на людину – з’явився посеред людей у такій же плоті, у такому ж тілі, як і вони. І що ж я бачу? Всі вони п’яні від свого тіла, від свого світу, всі вони задоволені своїм тілесним, своїм світським, всі вони прагнуть свого тілесного і світського, і жоден з них не прагне пізнати світу Божого, не хоче його бачити, не хоче на нього дивитися.
Бог явив мене в їхньому тілі як наочність для них, як приклад, але вони всі, що з’явилися голими і бездумними у цей світ, не прагнуть нічого з нього пізнати Божого, не прагнуть нічого взяти від світу Божого такого, з чим би можна було б покинути його. Замість того вони упиваються світом людським і далі, залишаючись голими і бездумними і далі, і звідси можна зробити висновок, що такими вони хочуть світ і покинути.
Але порятунок для них є завжди: відкиньте своє оп’яніння світом, відкиньте увесь свій світ геть від себе, покайтеся в тому, що робили до сих пір, – і ви врятуєте себе, перестанете бути порожніми, і наповнитеся світом Божим, таким, яким він є від сотворіння.
«29. Ісус мовив: «Якщо плоть виникла через дух, то це диво. Але якщо дух виник через тіло, то це чудо з чудес. Але я здивований, як це велике багатство знайшло свій дім у цій бідності»».
Тому, хто уявляв Ісуса як Господа, буде дуже дивно чути від Ісуса, що він чогось не знає, що він у чомусь сумнівається, як ось зараз: що Ісус не знає, що було першим – плоть чи дух. І дійсно, що було першим – ідея чи матерія? Спочатку виникла ідея, а потім через неї виникла матерія, чи навпаки – спочатку виникла матерія, а потім через неї виникла ідея?
Але Ісус не був Господом, він був звичайною людиною, яка пізнала Господа, а так як людям від природи не дано знати відповіді на абсолютно всі питання (див. п.15, частина перша), які можуть виникнути в їх голові, а це питання саме до таких належить, то й Ісус не знав на нього відповіді.
Він міг, звичайно, припустити, що ідея і матерія – це одне ціле, і таку характеристику не може мати ніхто, окрім Бога, але це і так зрозуміло, що вище Нього немає нічого. Та це не дає відповіді на питання, яке Ісус поставив перед своїми учнями: що первісне в людині – дух чи тіло? А саме це питання він поставив: що первісне в людині, а не взагалі.
За великим рахунком, якщо прослідкувати за думкою Ісуса, це не має аж такої великої різниці: якщо первісний дух – то це диво, якщо ж первісна плоть – то це ще більше диво, але диво і те, і те. Справжнє ж, найбільше здивування викликає інше: як в такій бідності, як тіло, могло поміститись таке багатство, як дух? Отже, за логікою Ісуса, дух значно перевершує тіло, бо він багатство, а тіло бідність, і не дивлячись на те, що вони в ідеалі можуть бути одним цілим, від духу залежить значно більше, ніж від тіла.
Це дуже велике відкриття для тих, хто про це жодного разу ще не думав. Отже: тіло і дух, як і Господь наший, можуть бути одним цілим, але для нас значно більше залежить від духу, ніж від тіла. І оскільки дух безмежний, а тіло обмежене, ця гіпотеза, якщо цю думку можна так назвати, відкриває неосяжний горизонт для керування тілом – і здоров’я тіла, і його фізичні можливості, і навіть його довговічність залежать від духу, що в ньому живе.
«30. Ісус мовив: «Де є три боги, вони боги; де двоє чи один, я з ним»».
Це дуже суперечливий вислів – з нього можна «виліпити» вкрай суперечливі тлумачення. Але хто буде проти, якщо спробувати в них розібратися?
Отож, Ісус каже: «Де є три боги, вони боги». Яких богів він має на увазі? Це будь-які три боги, – і чому саме три, а не більше, – які були і є до сих пір в різних релігіях, скажімо, в індуїзмі, чи це три якихось конкретних боги? В юдаїзмі, серед якого жив Ісус, існував лише один Бог, єдиний Творець і Володар Всесвіту, який, проте, мав багато імен. Однак, кількість імен одного Бога зовсім не вказує на те, що їх – богів – було більше, ніж один.
Значить, можемо зробити висновок ми, Ісус мав на увазі не того Бога, в релігійному середовищі якого жив він, а якихось інших, іноземних богів. Тоді вислів: «Де є три боги, вони боги» набуває значення: «Вони боги десь, вони не мої боги».
Йдемо далі. Сучасні проповідники можуть сказати, що три боги, про яких сказав Ісус, це Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Святий Дух. Не погодитися з цим важко, оскільки все ніби збігається, але виникає питання: Ісус за свого життя ставив себе поряд із всемогутнім Богом – Творцем світу? Він вважав себе таким самим, як Бог, якого називав своїм батьком? Дуже дивне твердження, особливо з огляду на другу частину вислову: «… де двоє чи один, я з ним». Себто виходить, що там, де три боги – Бог-Отець, Бог-Син і Бог-святий Дух – там Ісус себе не бачить, або, принаймні, бачить богом, а там, де два або один – він себе бачить. Ким – не богом, а людиною? Тобто, Ісус себе в якості бога бачить зовсім окремо від себе в якості людини? Бог-Син та Ісус земний не поєднуються? І чому «двоє чи один»? Ісусу не має значення, Бог-Отець разом з Богом-Святим Духом чи без нього? Бог-Отець і Бог-Святий Дух можуть бути окремо один від одного?
Як бачимо, ця версія тлумачення слів Ісуса не може відповісти на прості людські запитання, проти фіксування яких не може стояти Бог, але проти яких стіною стоять Його «проповідники», котрі винайшли свої пояснення Божої науки і всім радять, причому із погрозами, їх не переінакшувати.
Але людині, в якої на чільному місці є Бог, «начхати» на Його «проповідників», які в своєму «проповідництві» порушують Його ж вказівки і, перш за все, у Божих вказівках намагаються знайти свою матеріальну вигоду. Так яке ж іще тлумачення можна розгледіти в словах: «Де є три боги, вони боги; де двоє чи один, я з ним»? Щоб не втонути в поясненнях і роз’ясненнях пояснень, спробуємо сказати це від першої особи, і тоді той, хто зрозуміє – той зрозуміє, а хто не зрозуміє – тому і пояснювати більше не буде чого.
Отож: там, де три боги – а може й більше, може й тисячі, але які уособлюються в трійці Брахми-Творця, Вішни-Охоронця і Шиви-Руйнівника, як в індуїзмі, або в інших трійцях інших релігій, – там боги, й мене там немає, я не з ними. А там, де двоє чи один – я з Ним. Чому «з Ним» а не «з Ними»? Чому немає різниці, двоє чи один? І хто такі ті двоє? Перший – Той, що Хороший – Бог, і другий – Той, що Поганий – Диявол, але це в тлумаченні обмежених людей; насправді Вони одне ціле, як аверс і реверс однієї медалі, одне неподільне ціле, яке люди, через свою слабкість і через своє намагання знайти винним когось, тільки не себе, перекласти свою відповідальність на когось іншого, умудрилися розділити Його надвоє – на доброго і злого. І там, де Він Увесь – там і я, і я з Ним.
«31. Ісус мовив: «Жодного пророка не приймають у його поселенні, і лікар не зцілює тих, хто його знає»».
Це все від людської слабкості: дуже багато чого в світі залежить від віри, краще сказати – від довіри, але люди, мало того що слово «довіра», яке близьке, тілесне і зрозуміле, бо має свої корені всередині кожної особистості, замінили словом «віра», яке кимось принесене, росте набагато дальше, яке містить в собі набагато більше трансцендентної невизначеності, ніж «довіра», так вони ще й не можуть прийняти, що хтось поряд може вірити чи довіряти Богу більше, ніж вони, і саме через це, а не через щось інше, зробитися в чомусь вищим від них.
І справді – чи може хтось, хто живе зі мною поруч, в точнісінько таких самих умовах як і я, в такому ж кліматі, їсть таку ж їжу, зробитися кращим пророком, ніж я? Звичайно що ні! Теж мені пророк знайшовся – я й сам собі пророк! Це тільки десь хтось, у кого умови не такі, як у мене, хто кожного дня бачить і відчуває те, чого не бачу і не відчуваю я, може зробитися пророком, якому я можу довіритись, чи то пак – повірити йому. А інакше – ні: нікому з наших, хто виріс у мене на очах, кого я знав ще малим, коли він ходив до дитячого садочку, – нікому з них я просто не можу довіритись, не можу їм повірити, бо це перекреслить все моє життя, всі мої намагання і досягнення.
Так само і з лікарем, і взагалі з усіма, хто має відношення не до чогось конкретного і матеріального – як, наприклад, вирізання по дереву, – а до чогось більш духовного, нематеріального. Причому, якщо на рахунок того, що якась людина вирізає із дерева красиві фігурки, ми скажемо: «Він багато цим займався, багато тренувався, якби в мене було достатньо часу на це – я б теж так умів», то на рахунок пророка чи лікаря ми так чомусь не думаємо.
Віра-довіра, що живе всередині людини, важить набагато більше від будь-яких матеріальних надбань і цінностей, які в першу чергу залежать саме від неї – віри-довіри – цю аксіому зрозуміє тільки той, хто зумів відкинути нав’язану суспільством брехню і довірився правді, що лунала і лунає завжди з його середини, з його глибокого єства.
«32. Ісус мовив: «Місто, побудоване й укріплене на високій горі, не може впасти, і його не можна сховати»».
Це дуже красива і влучна метафора, проти твердження якої важко сперечатися, й Ісус тут говорить не про місто, а про людину. Якщо людина високо, але не укріплена – її всі бачать, але вона може впасти, її легко звалити, неукріплену, бо багато хто захоче це зробити. Якщо людина в чомусь ховається – значить вона не високо, вона низько, її ніхто не бачить, навіть якщо вона укріплена. А от якщо людина високо і укріплена – її дуже важко повалити, але їй неможливо сховатися, бо неможливо бути високо і щоб тебе не бачили.
Яким кому бути – вирішувати кожному, але біда в тому, що люди чомусь думають, що вони можуть бути і високо, і укріпленими, і такими, що все їхнє нікому не видно. Так, з їхньої точки зору це можливо – бути і високо, і прихованим, але з точки зору інших людей, які знайомі з глуздом здоровим, а не з обмеженим, це є неможливим.
«33. Ісус мовив: «Все, що ви почуєте своїм вухом, проголошуйте іншому вуху зі своїх дахів. Бо ніхто не запалює лампи і не ставить її під горщик, і не ставить її в приховане місце, але він ставить її на свічник, щоб кожен, хто входить і виходить, бачив світло її»».
Це ніби продовження попереднього твердження про висоту і прихованість. Якщо людина мовчить про те, про що варто говорити ось тут і зараз – це означає, що вона не робить крок на сходинку вище по сходах, що стали перед нею, а залишається на своєму, тепер вже нижчому рівні, ніж він би міг для неї бути. Але якщо вона промовчить і наступного схожого разу – вона опуститься на сходинку нижче, і тепер вже буде нижче на дві сходинки від того рівня, де могла би бути, якби не промовчала першого разу.
І говорити слід не як з погреба, не як з-під ковдри, не як пошепки крізь ледве відчинені двері, – а говорити так, ніби ти проголошуєш це зі свого даху, вище якого вже не можеш піднятися. І ця висота дисциплінує людину, підбирає їй правильні слова, не дає їй сказати такого, від чого потім можна відмовитися, або сказати так, що потім можна переінакшити.
А говорити інакше, не як зі свого даху – це все одно, що ставити запалену лампу під горщик. Її світла не тільки ніхто не побачить – вона зовсім потухне без живого повітря, і ви даремно витратите сірник на її запалювання.
***
ID:
1033190
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Реалізм
ВИД ТВОРУ: Послання
ТЕМАТИКА: Релігійна лірика й духовні вірші
дата надходження: 14.02.2025 20:59:02
© дата внесення змiн: 14.02.2025 20:59:02
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
