Тихо… тихо. Заплющи вії.
Най у сні буде все досконально:
Небо, листя і сонце гріє
Ніби справді, але нереально.
Навесні пелюстки вологі.
Таємниці мовчать знущально.
Ніч жадає твій перший стогін,
Що розчути комусь нереально.
І відчинені двері в казку.
І вірші, що тепер небанальні.
Він і ти. Загубивши маски.
Та обличчя, на жаль, нереальні.
Розіб’ється в руках свічадо.
Пам’ять знов поверне безжально
День, де двоє гуляють садом.
Де усе навкруги нереально.
Тихо сипле з небес зірками.
Ніч для нас немов спеціально.
Чи залишиться щось між нами,
Якщо ми удвох нереальні?
Захворіли птахи на осінь.
Пісня лине. Сумна, прохальна.
Ти тримаєш в руках і досі
Книгу серця, яка нереальна.
Охолонула чашка з чаєм.
Поцілунок гірчить прощальний.
Нас одвічно живцем вбиває
Той, хто завжди, на жаль, нереальний.
Десь укотре відкриє двері
Мов ключем твоя унікальність.
У властивій собі манері
Ти віддаш їм свою нереальність.
Спи спокійно. Заснуло небо
На канапі в кутку вітальні.
Він прийде. Коли буде треба
Відродити тебе. Реальну.
