Я прийшов на могилку до вас,
І дружина, і внуки, і діти
Кожен рік у один і той час
Ми приносимо, мамо, вам квіти.
Вибираєм вже висохший цвіт,
Витираєм потрісканий камінь.
Скільки ж то пройшло уже літ
Як Господь розлучив нас із вами?
Ви, напевно, то бачите все,
Може поруч десь ходите, мамо,
Бо в могилці то горе людське
схоронили отими роками.
Схоронили у ній вашу біль,
Ваші сльози, і муку, і тугу,
А самі ви лишились живі,
Тільки вимір обрали вже другий.
От із нього приходите ви
Оповитими сумом ночами,
Прикриваєте буйні вітри,
Не даєте змочить нас дощами.
Заглядаєте сонцем в вікно
І за руку ведете по стежці,
Лиш промовить нічо не дано,
Хіба теплим відлунням у серці.
Ну а нам як віддячити вам?
Хіба в щирій молитві просити,
Щоб на хвильку явилися нам
І жалобою гніт запалити.
Сумно і страшно згадувати, як же боляче втрачати найріднішу тобі людинку. Пане Борода, чудовий вірш. Він не лише несе у собі глибокий зміст, але й дуже гарно написаний. Я плакала, чесно, плакала.
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Даринко, а от плакати не треба - будь сильною!
Отношение к ушедшим в мир иной - как ничто демонстрирует степень духовности и человеческой зрелости. Если мы продолжаем любить - значит жив предмет этой любви, может отчасти, благодаря нам. Им необходимо наше внимание, это однозначно. Спасибо за стиш.
Борода відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Отношение к ушедшим в мир иной - как ничто демонстрирует степень духовности и человеческой зрелости. Если мы продолжаем любить - значит жив предмет этой любви, может отчасти, благодаря нам. Им необходимо наше внимание, это однозначно. Спасибо за стиш. 
