Наяву не зустрінемсь ніколи.
Не побачу твій колір очей.
Хоч цвістиме весна вже навколо,
Не для наших з тобою ночей.
Лиш на відстані зможу відчути
Ніжний погляд, усмішку твою.
Хіба може душа не збагнути,
Не відчуть дану кимсь дивину?
В час, коли розцвітатимуть ранки,
Свіжі роси впадуть на траву,
Ось здійсняться тоді сподіванки:
Я думками до тебе прийду.
Їх, як вітер, не можна здогнати,
Бо для віри нема перешкод.
А чи зможеш мене ти впізнати?
Буде більше від всіх нагород.
І без скрипу відчиняться двері.
Я навшпиньках тихенько зайду.
І здійсняться тут дУмки химерні:
Свою мрію далеку знайду.
Я на тебе лиш кину свій погляд.
До лиця доторкнуся рукою.
На хвилинку я буду лиш поряд,
Але душу свою заспокою...
Ти відчуєш: у сні усміхнешся.
Якби знав ти, хто поруч з тобою.
А коли ненароком проснешся,
Зрозумієш: збудила сльозою...
Все добре, Сашко. Це ж твір...
