Навіщо небо, як у ньому не літати?
Навіщо хмари, як не можна обійняти?
Навіщо вітер, як не чуть його пісні?
І чому час не повернути навесні?
Навіщо з крилами порізаними жити?
Знайти так важко – легко загубити.
Навіщо старість, коли жевріє вогонь?
І чом журбу мою не скинути з долонь?
Навіщо очі, як не можна світ побачить?
І чому дощ не припиняється – все плаче?
Навіщо серце, як змагатися несила?
Слова навіщо, як їх тиша загасила?
Але ж не можна себе заживо сховати,
Не можна душу свою вбити й розірвати.
Як у кайданах не спустилась на коліна,
То й не зламається ніколи, і не згине.
Вона прорветься і до неба, і до вітру,
І в кольорову ще обернеться палітру!
І навіть час вона ще здатна подолати…
Та чом же хочуть її в землю закопати?
