А мені б дотягнути до осені і останнього впаденого листка.
А мені б залишитись в минулому, там де ти був і б́у́ла я.
А мені б тільки чаю теплого і розмов із тобою до забуття.
А мені б лише шарф і місто те, де був сніг і рука твоя.
Не лишилось у мене ні ниточки, сніг розтав на моїх руках
Залиши́лась самотність і тиша,й тво́я вулиця в інших містах.
По затертих відомих дорогах ти пішов у своє життя,
Оля пішла за тобою. Чи з тобою... не знаю як.
Ти прихо́див до мене іноді - як впіймав, так і відпускав
Ти не любиш нав'язливих ви́гадок, сумував - лиш тоді писав.
Любиш чай і його, і сестру. Любиш ту золоту пору́,
Коли можна грітись руками, коли за вікнами шум дощу.
А я обожнюю зи́му, знаєш - в ній ховатись легше від них,
Від нав'язливих поглядів циніків, від заздрості тих, хто не встиг.
І в теплих обіймах холоду я, знаєш, знайшла себе,
І, не вірю в щасливі збіги, але, ма́буть як і тебе.
Я щаслива дожити до осені, де є я, хоч тебе нема.
А тепер лиш дожити до того, як впаде́ той листок - і зима!
Ну а потім його дочекатись або, якщо хочеш, її,
Аби лиш зиму́ переждати, а зимою тебе - уві сні
