Минали дні минали ночі,
а він все ріс і плакав, як колись
дивився тільки Господу у очі,
та думав що колись настане мить...
Повіє вітер листя потріпоче
і крапельки роси обв’яжуть дикий плід,
запахне медом засіяють очі
і всі щасливі станемо у мить.
Розкриються суцвіття кольорові,
з країв далеких прилетять птахи
і більше вже не вернуться ніколи
в чужі незнанії світи.
Забудемо усі життя тривоги
і стане рай на рідній нам землі.
Туди ми не повернемось ніколи
ми України доньки і сини.
Та я стояв! Дивився й знову плакав
Куди пропав цей утопічний світ?
Ми наче листя сіре тьмяне-тьмяне.
Ще трішки й знову ми припадемо до ніг.
