І так, мої стіни знову падають. Хоча сонце на дахах будівель іще дістає вершечком небес. Хоча є ще порох, є запал. І тупа посмішка на обличчі – теж намалюємо, якщо треба. Спекла спину під променями, вся аж пече. Та хто знає – що пече більше: шкіра чи та машина усередині, яку навіть якщо пересадити хірургічним шляхом у тіло іншої людини, не відучити від того опіку. Бо пам’ять серця у сто разів сильніша від розумової. Рама старенького вікна відкривається натужно. Доволі голосно, ніби плаче. Цить, я сказала. Розрепенилась тут, щоб тебе…А в самої – крик. Німий. Вуста не рухаються, наче ніколи не говорили, наче жодного разу не вимовили ні одного словечка. Жодного. Краще б так і було.
«Я тебе люблю» - мов впала в воду.
«Вибач, не можу сказати тобі того самого…Ти хороша, ти…»
Та вже не слухала. Пішов ти до дідька лисого, хороша я…Хороша. Та не твоя. От же ляпнула. Ну хто, хто просив?
Згадала, повернулась у півсні на ліжку – запекла шкіра. Знатиме, як засинати на теплому піску пляжу. Не можу сказати того самого, не можу сказати…Дівчат можна було нанизувати, мов намистини для прикрас – стільки їх було коло нього. Табун. Чи отара? Не ясно. Та й загалом – байдуже. Не хворіла на заздрість, ані наївністю не страждала – така собі була, звичайна. Вставала зранку, пила каву (яка ж вона несмачна на самоті…), вдягалась, фарбувалась, ховала вчорашні сльози під окулярами – і вперед. Звичайна. Така от собі, до непристойності вільна, не претендувала на свободу жодного з представників сильної статі. Просто того вечора (дня?ранку?), щось смикнуло її за язик (бодай краще відірвало!), і сказала. Як відрізала. Він певно не відчув нічого. Не відчув, як у неї десь там, у нетрях свідомості щось клацнуло – і зламалось. Надовго, певно назавжди.
«Ідіть до біса всі. Щоб я ще когось…».
…Світанок болів. Мучив. Не хотілось посмішок. Хотілось просто як завжди глянути на телефон і побачити там повідомлення: «доброго ранку, маленька». Але екран темний. І телефон мовчить. Мовчить змученим криком…
