( їй…вишуканій і витонченій…
справжній парижанці…)
Це станетья…
Якось по краплі… а раптом - одразу…
Наснилося… в дикому полі збирала букет…
І ось в епіцентрі якогось астрального лазу
Впаду на одну із далеких,
красивих планет…
Впаду… і прокинусь –
Від свіжості твого подвір”я…
Ці трави… ці квіти… бажання…насправді - пісні…
І вже розумію - легенди… казки і повір”я
Шепочу на мові якійсь
невідомій мені…
Ці трунки хмільні
Тут повсюди!… мені – саме впору…
Я – спомин... я - сповідь… я, зрештою – синій туман…
І ті… що завжди так далеко… і,власне, десь поруч…
Сміялись - тепер ти говориш
на мові землян…
Візьму те чар – зілля
З собою… поставлю у вазу…
Дивитимусь... може, й згадаю… що пахло, як мед…
Пробачиш мене, мій земний розчарований князю,
За те… що не стала моєю,
найкраща з планет?
Не стала моєю…
Освячені росами квіти
Гірчать полиново, але ж не твоя в тім вина…
Я просто не можу! - отак безнадійно!!! - сп”яніти…
Пробач мене, князю,
немає… такого вина…
я знаю...та й відносно все...там...звідки прилетіла-все навпаки... 
Мало-п'юща! Скільке не п'ю, все мало! Гарний вірш, Наталю! Весь - в астралі! 
практично-не п"юща! 
ну як ще Вам доказати?Олексо 
