|
Бувальщина
Я пишу від імені своєї прабабусі ̶ Марії Григорівни Майко. Саме вона розповідала мені колись про своє дитинство, яке припало на воєнні роки. Реальні історії життя, її переживання глибоко запали мені в душу.
Інколи кажуть, що доки ми пам’ятаємо постаті героїв-солдат і жахливі обриси війни, вона не повернеться до нас.
Час згадати, аби знову не ступити на поріг лихоліть...
1
То був звичайний літній день, як здавалося мені, ще зовсім маленькій дівчинці. Батька, як завжди, не було вдома, він працював бригадиром і весь час їздив по ділянках. Моя мама, Уляна, тільки-но повернулася з городу, де працювала з раннього ранку. Бабуся Ганна, приглядаючи за мною й сестричкою Ніною, наварила пшоняної каші й поклала кожному по ложці. Матуся сіла з нами до столу, опустила свій теплий погляд на мене й тихо промовила:
̶̶̶ Їж, доню, щоб виросла здорова й щаслива.
Бабуся й ненька вже збиралися знову до роботи, нагадуючи мені, щоб дивилася за Ніною й нікуди від неї не відходила. А я, сидячи на припічку, одягнена в стареньку сукенку, все уявляла, як виросту й також допомагатиму їм.
Мої мрії обірвав гуркіт машини за вікном. Ненька одразу ж вибігла на подвір'я: певне, подумала, що то приїхав тато. Але ж ні.
З чорного, уже старенького, кузова вийшов сивий чоловік, одягнутий у військову форму, у трохи вимазаних чоботях. Розглядаючи наш пишний зелений двір, низеньку довгу хату, що завжди стоїть, як та наречена, біленька, чистенька, він зупинив свій ледь стривожений погляд на матусі.
̶ Здрастуйте! ̶ нерішуче промовив.
̶ Добридень, ̶ тихо відповіла мама.
Голос здався мені обережним. У її завжди добрих очах зблиснув страх, занепокоєння. Вона ніби тікала від якоїсь неспокійної думки, передчуваючи щось лихе.
Незнайомець запитав:
̶ Тут проживає Омельченко Григорій Григорович?
̶ Так, але він зараз на аеродромі, ̶ ледве вимовила вона.
Дістаючи папірець і розгортаючи його своїми шершавими руками, чоловік із нотками співчуття сказав:
̶ Його забирають до армії, захищати Вітчизну.
Для мене ті слова здалися незрозумілими. Яка армія? Кого треба захищати? А зараз думаю, що то й на краще, бо не рвало мені серце від страшного болю, не розбивало душу на частинки, як це було з матусею. Вона стояла, опустивши плечі й схиливши голову, і здавалося, що зараз впаде на землю. У її погляді було стільки горя, болю!..
* * *
Чорна валіза вже стоїть на порозі. Тато, поївши тієї ж пшоняної каші, піднявся з-за стола й простяг до мене руки. Я не пам’ятаю, що він говорив. В уяві постають тільки його очі. Скільки ж мужності, сили, упевненості було в них, а найголовніше ̶ батьківської любові, щирої, безмежної... Обійнявши бабусю Ганну, яка шепнула йому щось на вухо, він наблизився до Ніни, яка тихенько спала в колисочці, обережно поцілував її в чоло, як у той день, коли вона народилася. З матусею прощався вже надворі, а та до останнього не хотіла відпускати коханого чоловіка.
Батько довго тримав її у своїх обіймах, поруч із ним було так добре, спокійно. Вона все сподівалася, що це просто жахливий сон, безглузда помилка. Що завтра ввечері він, утомлений, знову повернеться до хати, вечерятиме й розповідатиме їй про свій день чи розпитуватиме про дітей, а потім піде спати... А вона милуватиметься ним хоча б уночі... Розглядатиме обличчя і, щаслива від думки, що він поряд, загасить свічку й солодко спатиме аж до ранку.
Проте сувора реальність жадала іншого. Народжені, щоб знайти свою другу половинку, ми часто втрачаємо коханих. Їх безжально виривають ізсередини, ніби сиплють пекучу сіль на живі рани. У цей момент молиш Бога тільки про те, аби бути поруч.
Батько взяв валізу. Тіло охоплює лихоманка, руки дрижать, як не свої. Уже час, машина чекає. Матуся, простягаючи руку, ще відчувала його тепло кінчиками пальців, та вже наступна мить обірвала той дотик.
Ступаючи до машини, він квапливим поглядом обіймав нашу рідну хатину й, опустивши згаслий погляд, ступив за хвіртку.
Лиш одна скупа сльоза скотилася по щоці матусі. Не дарма кажуть: як не плачуть очі, то плаче серце.
2
Уже потім ненька розповіла мені, що напередодні, 22 червня 1941 року, по радіо оголосили про наступ фашистської армії на Київ. Наш батько, будучи офіцером і працюючи на аеродромі, мав захищати Батьківщину. Його перекидали з одного фронту на інший. Довгий час він надсилав листи, та тільки-но матуся встигала їх прочитати – баба Ганна кидала їх у піч і все палила, щоб, бува, німці не знайшли.
Вони майже одразу прийшли до нашого села. Пам’ятаю, як ми ховалися в канаві, на городі чи ходили далеко в поле, доки вони проїжджали своїми частинами, стріляючи в хатину, де світилося.
І досі бачу нашу зелену, квітучу вулицю, де пташки наспівують свої мелодії, і, здається, все, як ми звикли, якби не машини та мотоцикли німців. На щастя, вони нікого не чіпали, і люди могли спокійно вийти на вулицю.
Інколи рано-вранці забігали в хату й кричали:
– Яйки, млеко!..
З цього приводу, згадується один випадок...
Зайшов якось до нас поліцай разом із німцем, буцімто забрати худобу. Він знав, що наш батько – офіцер, і через те недолюблював навіть малечу.
Як же ненька й бабуся тоді вмовляли німецького командира, щоб не кидав дітей без їжі, бо тільки завдяки корові ми могли вижити в той складний воєнний час!
Певне, лишилось у ньому щось людське. Чи то з жалю, чи просто з розуміння (може, в самого були діти), але він лишив нам нашу годувальницю.
А ще пригадую, як одного тихого вечора ми гуляли вулицею. Мама несла Ніну, а мене тримала за руку. Несподівано під'їхала машина і з неї вийшов німець. Високий, статний, одягнутий у військову форму, з трохи рудуватим волоссям, що виглядало з-під кашкета. На його обличчі промайнула усмішка, в очах спалахнули вогники, проте за ними ховався смуток, туга... Він наблизився до нас, обережно торкнувся до пальчиків Ніни й ніби привітався з нею. Потім опустив погляд на мене, присів і простягнув шматочок рафинаду. Пам’ятаю, як я зраділа, адже зроду-звіку навіть не бачила ніяких солодощів! Вони здавалися мені чимось неймовірним! Потім, не знаючи, чим пригостити маленьку Ніну, офіцер пошарив у кишенях і дістав коробочку з-під цигарок.
Сестричка уважно розглядала її, гралася. Аж тут погляд німця, трохи засмучений і ніби з почуттям провини, зупинився на мамі... Він показав на пальцях цифру два і ткнув себе в груди, мовляв, у нього також є двоє діток.
Так ось звідки туга в очах! Він переживає за найрідніших, що чекають його десь далеко, за тисячі кілометрів і, певне, теж найбільше жадають, аби ця війна закінчилася...
3
Щомісяця ненька разом з іншими людьми ходила до міста, хоч і було до нього сорок кілометрів. Там міняли махорку на мило, сіль та сірники…
Я ось-ось мала йти до школи, тому мама купила мені папір… Старий, аж рудий, та все одно мама зробила з нього такі потрібні зошити… А ще придбала теплий кожух. Як я потім зрозуміла, він належав якомусь солдатові, бо знайшла на ньому дірку від кулі, а ще – на диво – чорнильницю в кишені.
В уяві й досі постає картина, як солдат, закутаний у цей кожух, десь в окопах, уже пізно ввечері, стомлений від нескінченних боїв, обережно запалює свічку й пише... На маленькому шматочку паперу виводить ласкаві, заспокійливі слова, що в нього все добре, що скоро все закінчиться. А потім із трепетом згортає лист у трикутник, цілує й ховає в кишені гімнастерки, ближче до серця, щоб потім відправити рідним.
І його ненька, кохана чи сестра з нетерпінням чекають на той лист, хоча б на якусь вісточку, що він живий-здоровий. Вони так само, як і моя мама, тихо ввечері, уклавши дітей спати, підходять до вікна й довго дивляться на небо... Згадують... То всміхаються, то плачуть... І кожна частинка їхньої душі здригається від болю, і хвилюється серце. Вони шукають надії в безмежному просторі спогадів. І думками губляться у вихорі страшної, жорстокої війни. Вони моляться і чекають...
4
Ішов уже другий рік війни. Фашисти наступали, кривавими руками плюндруючи наші квітучі міста й села. Серед народу поширювалися жахливі історії про концтабори, катування, безперервні бої та безліч загиблих героїв-солдатів нашої армії. Люди вже втомилися від новин-жахів, які до них все ж таки доходили.
Аж ось у нашому селі заговорили, що повертаються додому троє солдатів. Дівчата відразу ж вирішили їх зустрічати. Одяглися в найкращі сукні, назбирали в полі букети квітів, а бабусі напекли їм пирогів.
Вийшли на шлях, а по ньому троє хлопців їдуть на вороному, білому й буланому конях. Скачуть, як справжні козаки, розправивши плечі, широко усміхаючись... Нарешті! Нарешті вони в повній безпеці, у мирі й злагоді, серед своїх, рідних та близьких…
Трохи змарнілі, худі... Посивіле волосся вкриває чоло, глибокі зморшки підкреслюють утомлені очі... Та це не затьмарює в них веселі вогники щастя, безмежної радості, спокою й легкості.
Герої давно чекали цієї миті! Стільки важких, тривожних днів вони не покидали поля бою! І здавалося: це буде тривати вічно… Але ж ні. Ось дівчата вже дарують їм квіти, міцно обіймають, сміються, щось радісно вигукують, підбадьорюючи...
Дорогою додому вони не раз уже приймали вітання від селян, які зі щирим серцем дякували солдатам за мужність і патріотизм.
Хлопці скучили за теплою хатою і за веселим сміхом дітей.
Вони прагнули якомога скоріше відчути всі переваги мирного життя... Буревій юності ще тримав їх у своїх обіймах. Душа повнилася бадьорістю, мріями, сподіваннями…
Хто міг подумати, що лиш одна куля зможе загасити той яскравий феєрверк почуттів у душі кожного солдата?
Три постріли фашистського дозору порушили спокій навколо. Двоє хлопців загинули відразу, а третьому куля влучила в живіт. Лікарів не було, і тільки диво могло врятувати йому життя.
Дівчата перетягли солдата в сад, підстелили соломи й не відходили від нього ні на хвилину: прикладали холодний рушник до голови, коли він впадав у гарячку, перев’язували рану, що не припиняла кровоточити, розповідали різні історії, розважали, як могли, аби тільки полегшити бійцеві страждання.
А він терпів. Гордо зносив нестерпний біль, що обпікав усе всередині. І наступного ранку, розуміючи, що кожен подих може бути останнім, коли біль уже заполонив кожну клітину мозку, він усе ще намагався ловити останні подихи життя...
Вдивлявся в безкрає небо, прислухався до тужливих мелодій пташок – і звичайнісінька природа навколо здавалася раєм.
Солдат попросив дівчат, щоб вони посадили біля його могили калину.
Дівчата виконали той заповіт.
Зараз у центрі села Шняківка видніється пам’ятник трьом воїнам, а поруч ̶ їхні могили, над якими низько схиляє віти червона калина.
5
Якось восени, в один із тих сірих днів, уже після обіду, коли бабуся вкладала спати Ніну, прийшла жінка-листоноша й віддала мамі якийсь папірець. Він був світло-коричневого кольору, трохи зім’ятий. На одній стороні стояв штамп і адреса нашого будинку, а з іншого боку ̶ єдине лаконічне речення: Омельченко Григорій Григорович, офіцер Радянської армії, загинув у місті Нальчик, Грузія.
Пам’ятаю, як матуся довго перечитувала ці слова... Не хотіла вірити, усвідомлювати, розуміти... Як вогняна блискавка за вікном, що влучила в землю, так і ці слова вдарили їй прямо в серце... Не грім ревів у чорному небі – то стогнала від болю її душа! І плакало небо… Чи очі?..
Великі краплі дощу стікали по тендітних пелюстках білої троянди, мов гіркі, невтішні сльози по маминому обличчю. Здавалось, ця гроза не закінчиться ніколи. І не засяє матусина ніжна усмішка, мов барвиста веселка в небі... І не вкриються її щоки рум’янцем, як укривається багрянцем яблука восени.
Але я помилилась. Вона витримає. Вистоїть заради мене й Ніни, бо безкорислива материнська любов і віра наснажують її серце. І наснажуватимуть до останніх днів, доки матуся знову не поєднається зі своїм одвічним коханням.
Згодом до села повернувся з війни товариш нашого батька. Він розповів, що про тата писали в тамтешніх газетах, ушановуючи його мужність та відвагу в боях. А ще передав нам книгу, буцімто, про тата. Мама встигла прочитати лише перші рядочки: «Ворог охопив нас з усіх боків, боєприпаси закінчились, і Гриша наказав іти в рукопашну»… Аж тут у двері хтось постукав. Мама пішла відчиняти, а баба Ганна, з острахом поглядаючи на двері, кинула рукопис у піч.
Так ми й досі не знаємо всіх подробиць його смерті, проте гордимося нашим татом, відчайдушним захисником рідної землі, вірним і люблячим чоловіком...
6
Щасливі, ми прокидаємося зранку від промінчиків сонця, що легенько торкаються до нашого обличчя. Ми можемо дарувати усмішки, щирі обійми, поцілунки, ловити веселі мелодії й рухатися в їхньому ритмі. Маємо шанс розглядати людей на вулиці й відгадувати їхні емоції. Милуватися заходом сонця. Рахувати зорі в безкрайому небі. А найголовніше ̶ кохати й бути коханими.
Здається, ми здатні на все, і ніхто й ніщо не стане нам на заваді!
Аж раптом приходить вона – жорстока, непередбачувана, безжалісна війна. Вона вчить нас багатьом речам. І ми починаємо цінувати те, що раніше не помічали; розуміємо, що найдорожче – це наші рідні й близькі. І ніяких багатств не треба, бо справжній скарб – це життя, дароване Господом.
Тепер ми цінуємо кожну його хвилину. І всі проблеми, труднощі минулого здаються солодким вином у порівнянні з буремним сьогоденням. Одні пройдуть тернистий шлях війни і врешті-решт дочекаються «свята на своїй вулиці». А інші, мов свічка, догорять на цій грішній землі й святкуватимуть перемогу вже на небесах, де навіки з’єднаються з Божими помислами і заспокоять душу.
Через два роки після смерті матусі Ніна бачила сон... Ніби вона сидить серед зеленої галявини, дивиться в синє-синє небо і про щось думає... Аж раптом із-за кущів виглянула сусідка, якої вже немає на цьому світі, і кличе її. Сестра, не вагаючись, пішла. Усе, що вона бачила, було їй добре знайоме. Ті ж біленькі хатки, заквітчані подвір’я… Раптом подув легенький вітерець. Ніна на мить заплющила очі, відчуваючи, як її волосся, мов шовк, лоскоче обличчя. А отямившись, побачила перед собою матір. Вона була вбрана в білу сукню, щиро усміхалася, а рум’янець на щоках приховував маленькі зморшки. Матуся мала щасливий вигляд! Ми бачили її такою вже дуже давно. Ніна захотіла підійти ближче, торкнутися до її теплої долоні й заглянути в сповнені добром материнські очі...
Увагу сестри привернув чоловік, що невідомо звідки з’явився поруч. Невисокого зросту, із сивим, як молоко, волоссям, він усміхався і з любов’ю дивився на неї. Ненька промовила: «Ніно, поглянь, це – твій тато».
Сестра, звичайно, не впізнала його, бо їй було лише півтора року, коли тато пішов на війну. Та, придивившись пильніше, вона вловила щось близьке, до болю рідне в тому погляді. І вмить їй захотілося міцно обійняти його, притулитись до теплого й надійного плеча. Сказати, як не вистачало його батьківської опіки, мудрої поради. Як часто хотілося взяти татка за руку чи просто сісти на його коліна, покласти голівоньку на мужнє плече й пожалітися, пройнятися співчуттям.
Ніна підійшла до батька, аж тут він запитав: «Доню, ти щаслива?»
«Так, тату», – відповіла сестра. Він усміхнувся, взяв маму за руку, і вони пішли далеко в поле. Їхні душі, мов янголи, з’єдналися в одне ціле. Вони не застали раю на землі, але тут, на небі, тепер разом насолоджуються кожною хвилиною. І ніщо не тривожить їхні серця: їхні діти-кровинки ̶ здорові й щасливі. І ніяка війна не завадить їхньому безмежному коханню.
ID:
600362
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.08.2015 21:04:13
© дата внесення змiн: 17.08.2015 21:04:13
автор: Валері
Вкажіть причину вашої скарги
|
