|
…Пані мисливице, чи дозволите постояти поруч, відпочити? Моя дорога далека й важка, та…
Дівчина дивиться на мене зверхньо й вороже: « Хто ти? Адже я тебе не пам’ятаю. Та й навіть не знаю взагалі – чужинець.»
Хто я? Далекі світи спочивають в зорях, а по небу пливуть мої мрії, надзвичайно щасливі й легкі; я тінь місячної ночі, я подих сонця в безкраїх степах. Ти боїшся мене? Не треба, я всього лиш подорожній і шукаю зовсім не тебе.
- Земля нічия. – Знизала плечами дівчина й знову перевела погляд в далечину: безкраї простори відкриваються з обриву скелі, на яку я вийшов. Крик сокола в безмежній синяві, далеко внизу, до самого горизонту, тонуть в легкому ранковому мареві ліси; яскравою перлиною сяє містечко біля підніжжя – як тільки не боїться обвалу?
Хижий крик – до мисливиці в розкішному синьому вбранні повернувся яструб, скинувши зайця пані під ноги, вмостився на обтягнутому шкірою плечі. Сонячні очі пронизали мене наскрізь, і десь в закутках душі знайшли моє ім’я. Яструб сприйняв мене вороже: ось хто я. ну добре.
- Ти не з нашої країни. – Примружила очі дівчина. – І не з жодної з сусідніх – дуже несхожий на нас. То звідки?
- Дуже здалека. Ти, мабуть, ніколи не чула про цю країну.
Я роздивляюся яструба: що мені в цій птасі? Хтось, кого я майже не пам’ятаю, та водночас… Цілий калейдоскоп асоціацій, спогадів та кольорових картин: небо, два місяця над пустелею, мій зореліт та ще забагато чого.
- Ти ніколи не бачив мисливських птахів? – В дівочих очах посмішка та ворожість.
- Не зовсім. – Перше, що спало на думку. У нас зовсім інші повітряні хижаки, та все ж: - Яке його ім’я?
- Дивно, - усміхається дівчина, - ти запитуєш його ім’я, а не моє! Чи я не так гарна, що б ним не цікавитись?
- А все ж таки?
- Його ім’я Ворон.
… Сніжно-біле вороння, що літає в чорному гіллі спогадів: зима. Птахи, що кружляють над сірою холодною вічністю… Хтось загинув в снігах, моя самотність та довгий, безкінечний шлях до літа, життя і… Та геть минуле: зараз літо й день.
- Ворон… - Повторив я.- Гарне ім’я…
Проте, ім’я, якого я не пам’ятаю, чиє та коли? Кажуть, в імені – велика сила, і кожен схожий на своє власне. Або на себе самого, свою сутність?
…Густі трави – гарна оздоба для глибокого неба: нарешті наздогнала втома пройдених шляхів, великий кошлатий пес з жовтими яструбиними очима на сірому мареві; вмостилася поруч з шинкою мокрого язика: теж втомилася ходити за мною.
Шурхіт трави приніс мені спогад: швидкісний політ на флаєрі бурштиновим каньйоном, спека літньої пори; високо-високо, майже біля обличчя білого місяця – троє білих птахів. Місяць, що народжується…
З зоряних далей мене звуть спогади про до болю знайомі очі, треба йти.
Важке дихання поруч: це втома все ніяк не може відпочити від безкрайньої дороги… Ну, якщо вже втома втомилася йти… не переймайся, я майже прийшов, ще трішки, ще один крок – і над світом, над степами й горами, над горизонтом зійде величезний рожевий місяць.
Сині скелі та мереживні палаци, білі птахи в небі та таємничі тіні в містах – світ нових сутінок, адже саме тут народжується місяць… треба лиш зробити декілька кроків, і я повернусь…
ID:
673728
Рубрика: Проза
дата надходження: 21.06.2016 23:09:22
© дата внесення змiн: 21.06.2016 23:09:22
автор: D.Rey
Вкажіть причину вашої скарги
|
