Осінні промені не світять вже яскраво,
Хоч барви листя запалили все навкруг.
І зазирає спогад крізь осені рукава -
Гіллям сухим торкається до рук.
То душу рве, то знов наклеює латки,
А серце не слізьми, а гулом вітру плаче...
Пожовкли ж на деревах всі он, бач, листки,
А вчора ж літо ще було ось тут неначе.
І знову вдаль шматочок неба тягнуть журавлі:
Вони по двох несуть свою посильну ношу.
Ми ж розділили всі осінні ті жалі -
І розійшлись, мов налякала нас пороша.
А ті слова, яких промовити не зміг...
Чи, може, я тоді тобі їх не сказала?
Хтозна... Давно не мали спільних ми доріг,
І осінь вже років, як листя, нанизала.
Тепер багряним шумом серце лиш ятрить,
З гілок пожовкле листя струшує тремтяче.
І та остання у прощанні нашім мить
Осіннім небом наді мною тихо плаче.
І ніби вже й нема про що, і ніби все пусте,
Та от забуть твій погляд я себе не змушу!
Прощання ж наше мовчазне оте
Крізь осені рукав ще досі...
заглядає в душу.
Дякую за увагу! Ваші коментарі та підказки для мене дуже цінні
Також розглядала варіант "що їх промовити", але у наступному рядку вже є "їх", тому такий повтор мені видався зайвим.
"Московські"... Аж в душу кольнуло. Я зрозуміла, про що Ви. Рима неточна, я знаю. Може, ще вдасться переробити. Дякую!
Дякую серденько 
