|
Я здогадалася, що ти не мій,
Коли, в одну із трепетних ночей,
Ми не трималися за руки міцно;
Ти не сказав отих лукаво-теплих,
Розбавлених солодкими вершками, слів.
Для мене, такої геть іще малої,
Здавалося, ти зовсім став чужий..
Для мене, юної й дурної,
Болючими стали слова про те,
Як ти у вічному полоні.. чужої.
Хоч і для тебе - рідної,
І, ледь не до болю у горлі, п'янкої..
Усі слова оті мені, немов отрута,
Бо не про мене сказані тобою.
Їх серцем говорив лиш їй,
Тій жінці, до смерті марити тобі котрою.
Душею завше був лиш з нею ти.
Й коли дивилася на тебе я,
У твої невблаганно сині очі,
Я відчувала, як бачиш в них лиш її образ,
Отої жінки, яка навік залишиться твоя.
А я була така чужа й не рідна,
Як сміла взагалі сидіти поруч?!
Та я вже здогадалася, ти більш не мій,
І видав твій холодний тихий погляд,
В якому, ще сотню літ назад чи то хвилин,
Тонули мої кораблі - їх накривали хвилі..
І тут я починаю захлинатись ними,
Холодними, як лід, отими хвилями.
Росте емоція крикливої дитини;
І бере верх над дикою спокійністю,
Впадаючи в істерику, блюю стервозністю,
Від крику вже німіє горло, але мене не чути...
Хвилі викидали те, чого хотілося не знати,
І я хочу кричати пошепки та швидко,
Намагаючись встигнути усе сказати:
"Не смій в моїх очах бачити іншу жінку!"
Але найголовніше лишається несказаним,
Написаним на похоронному вінку
Десь сотні років чи хвилин тому...
Тоді, як помирає перший і останній звук душі.
Я знала точно, тепер ти вже мені чужий,
Та, чуєш, скажУ тобі крізь ті плачі:
Я так до смерті ні на кого не погляну,
Бо погляд мій від тоді і навік в твоїх очах застив!
І до останньої хвилини пам'ятатиму
Той океан, що всю мене в собі втопив.
І там, де свого часу сплелись в одному місці
В один момент усі шляхи,
Враз обірвався світ в наших долонях,
Ми його зберегти не вміли й не змогли...
ID:
722211
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 08.03.2017 00:35:29
© дата внесення змiн: 10.03.2017 13:20:07
автор: .віскі і шоколад
Вкажіть причину вашої скарги
|