Гіпербола (грецьк. Hyperbole — перебільшення) — різновид тропа, що полягає в надмірному перебільшенні характерних властивостей чи ознак певного предмета, явища або дії задля особливого увиразнення художнього зображення чи виявлення емоційно-естетичного ставлення до нього:
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори — ним залиті.
Бунтують хвилі — думи і слова, —
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
(І. Драч).
Літературна Г. закорінена в первісній міфології. Ознаки первісного світобачення, що пізніше слугували основою художньої творчості, відбилися певними гранями у фольклорі (“Кирило Кожум’яка”, “Котигорошко” і т.п., у народній пісні: “А з тої могили видно всі країни, сиз орел літає”).
Світова література знає чимало прикладів гіперболічних тропів (“Гаргантюа і Пантагрюель” Ф.Рабле; “Мандри Гуллівера” Дж.Свіфта; “Легенда про Уленшпігеля” Ш.де Костера; “Сон”, “Великий льох” Т.Шевченка; “Кола Бруньйон” Р.Ролана тощо).
В українській поезії початку 20-х років Г. набула пріоритетного значення (“В космічному оркестрі” П.Тичини, “В електричний вік” М.Хвильового, “Навколо” В.Сосюри і т. ін.), подеколи була визначальним чинником у творчості, наприклад, М.Вінграновського (збірка “Атомні прелюди”), часом перемежовувалась із метафорою, символом чи уособленням:
Ти і я — це вічне, як і небо.
Доки мерехтітимуть світи,
Будуть Я приходити до Тебе.
І до інших йтимуть
Горді Ти.
(В.Симоненко).
Мільйони сонцевих систем
вібрують, рвуть і гоголять!
Комети ржуть і баско мчаться,
і океани над океанами шумлять.
(П. Тичина «В космічному оркестрі»)
О. Потебня писав, що «гіпербола є наслідком якогось сп'яніння в почуттях, що перешкоджає бачити речі в їхніх звичайних розмірах».
Давно, давно вже Київ панував.
Його церкви аж хмари зачіпали. (А. Метлинський);
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
Лиш приходить подібне кохання (В. Сосюра);
В основі гіперболи завжди лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як несподіванка, яка з великою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття.
Навколо радощiв так мало...
Який у чорта "днiв бадьор",
Коли ми крила поламали
У летi марному до зорь.
I гнiв, i муку неозору
Спiваю я в цi днi журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби... (В.Сосюра)
Із океанами, полями і стодолами,
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!.. (М.Вінграновський «Прелюд землі»)
Часто трапляються вірші, коли читаєш, то так все піднесено, а про що той вірш, то не зрозуміло.. Тепер хоч будемо знати, як такий вірш називається..
