Твоє кохання лишиться за лаштунками гротескної драми
Твоє кохання лишиться за лаштунками гротескної драми, -
Примарної.
Досить писати за життя епітафії.
Ти, мабуть, не мав наміру вбивати словами.
(Тепер навздогін надсилай мені епіграми).
Головні герої нездійсненної казки передчасно померли,-
їх стерли;
їхні стежки в різні боки розвели.
І до щастя – як пішки іти до Говерли.
Ми були дурнями: надто себелюбними, впертими,
лишившись сам на сам із почуттями на шмаття роздертими,
недосвідченими експертами своїх і чужих проблем,
дилем,
болючих тем…
Кого ми обманювали?
Схожі й беззахисні. Аж до сарказму,
до сліз гірко-солоно-іржавих
від корозій сердець металу, - зовсім однакових,
наче з одного сплаву.
Гостро-пронизливий стогін сховаю від тебе
(тобі він не треба).
Тобі простіше жити за кам’яною стіною,
ховаючи свій сум за байдужістю напускною.
А я чіпляюся за життя з нерозтраченою жагою:
здаюся неврівноваженою, дурною.
В чужих обіймах стаючи такою далекою.
Не собою.
Отруйними вечорами шукаю розраду чи зраду –
заплуталась на чужій території,
в нашій сумній тупіковій історії.
Розхристана,
йду між замерзлими пристрастями,
вдихаючи біль із прикростями…
В безтямності,-
ніжно-барвистими
уривчастими
поглядами променистими,
мимовільним
доторком рук,-
захлинаюсь сльозами розлук…
Альона Хомко, 2018 р.
