Мені наснилося, як падав білий сніг
Тобі на темні вії і стікав
Розталою пекучою сльозою,
Та я у сні зарадити не міг,
Не слухались мене замерзлі руки.
І падав сніг, і крапав, крапав, крапав...
Прости мені, моє кохання вірне,
Що не зітер сльозу зі твоїх щік,
Моя кохана, я боявсь сильніше
Поранити красу твого лиця,
Боявся своїх рук, що сіють смутку
Непевні зерна у родюче поле
Твоєї незрадливої душі.
Боявсь себе, прости, кохання ніжне,
Й тебе боявсь собою осквернити,
Бо й сам умитий снігом, що розтанув,
Бо й сам такий - поранений сльозою.
І справді, наче не Ви, однак Ви, і це ще більше приваблює.
Нові грані цікаво досліджувати.
Ніжна печаль, і, знаєте, не просто красива, емоційна, а осмислена.
Вдячна
vero.ronica відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Та я й сама про себе буває думаю : наче я, наче й не я
Ох, дякую, справді на одному диханні написалося, навіть здається, що я не доклала до нього зусиль, просто записала відчуття з картинки, яка привиділася в уяві.
Дякую, дуже вам рада
дякую за красу!
