Не розділити горя з матерями,
В котрих війна забрала лебедів.
Найтяжчий біль, що є, вони пізнали
Не дочекатись більше їм синів.
Яке життя чекає їх надалі?
Не покидає сум, біжить сльоза.
Надривають, гнітять душу печалі,
Бореться з горем мати сама.
Чекає сина та молиться щодня,
Не людина, більше з тінню схожа.
Яка є розрада - людські співчуття,
Нічого в біді не допоможе.
Не заросте ніколи та стежина,
Вона іншого не помічає,
На думці одне, провідати сина ,
Завжди до нього поспішає.
Не розділити горя з матерями,
Не повернути їм живих синів.
Лягають в домовину тисячами,
До перемоги стільки днів - років?
Дуже проникливий і щемний вірш. Скільки тільки горя принесла в кожну українську родину ця кремлівська орда zла. Ніколи вже ніхто їй за це не пробачить, бо ніколи не можна пробачити сльози матерів, втративших своїх синів і доньок. З повагою і теплом душі.
Велике дякую Вам, шановний пане Юрію за такий проникливий коментар. На словах всього горя не передати, як страждає кожна мати, що живим не дочекалася додому свого сина... Спасибі, що зайшли на мою сторінку. Миру Вам та благополуччя!