В повітрі пахло хмільною весною. Хотілося жити - творити - літати !
- Привіт, мала ! Як Тебе звати ? - миловидний юнак у сценічному костюмі глянув на ще більш привабливу струнку білявку, в очах якої можна було втопитися одразу.
- Агнета ! А Ти про мене хіба не чув ? Мене тут усі знають. Я співачка ! - відповіла натхненно вродлива кокетка і поспішила кудись до виходу.
-:Та почекай,чув-чув, проте мушу якось познайомитись із Тобою. Мене звати Б'єрн, той що б'є руками по струнах гітари в крикливому гурті. Бачив твій виступ. Сподобався голос і манера поведінки на сцені. Може підемо в кафе, поговоримо про музику ?
- Хіба іншим разом, бо маю багато справ та й альбом сольний треба ще встигнути доробити...
- Ну не поспішай так швидко. В мене є друг - експресивний Бенні - котрий з клавіш витискає усі соки і по сумісництву чудовий композитор. Ми разом почали писати пісні. Можемо й для Тебе щось путнє скласти.
- Гаразд, тільки недовго, в юності час надто дорогоцінний.
-Знаю-знаю, час є гроші, яких наразі не густо...- розсміявся широкою білозубою посмішкою енергійний супутник, шукаючи найближче недороге бістро для продовження розмови.
Якби хтось міг гадати тоді в другій половині шістдесятих, що їхній майже випадковий короткий діалог у вестибюлі шведського телебачення стане прологом до славетної плідної співпраці двох зірок світового рівня. А легендарна композиція "АББИ" "Мані, Мані, Мані !" 1976 року випуску стане квінтесенцією капіталістичного способу життя та ще й синонімом особистого благополуччя для усіх чотирьох учасників культової абревіатури.
Поки що молоді особи розказували одне одному про нові віяння у популярній культурі, про бітлів та Енді Уорхола, про покоління хіпі, про рок-фестиваль в Монтерреї, про яскраву моду Лондона. Вони мали про що гомоніти.
- Зігрій мене трішки, тут чомусь прохолодно...- вимовила тихо Агнета і рука Б'єрна покірно лягла на її руку.
Варто відмітити : у Швеції прохолодний клімат, навіть теплими місяцями буває доволі сиро й часто некомфортно. Горді скандинави звикли до цього, та особливо чутливі-вразливі, як от згадана вище надто симпатична білявка, відчувають невеличкий особистий дисонанс. Творча натура - як не крути...
А на Буковині тим самим періодом зростав ще нікому невідомий неординарний, цікавий до всього хлопчина Володя Івасюк, якого полонила місцева мальовнича природа. Насамперед він виявляв у собі якийсь особливий таємничий потяг до краси, естетики і вмінням її передавати назовні. В уяві виростала дивна квітка чарівливого зілля, що манила до себе. І на папір вже лягали пелюстками перші рядки його нетлінної "Червоної рути"...
- Добре було б ще мелодію придумати, отоді б вийшла справді насолода для душі. Раптом ще комусь сподобається ? - з такими помислами буковинський самородок повернувся з чергової прогулянки додому, аби зафіксувати в блокноті цей нетривіальний епізод.
Ой Володю-Володю, якби ти знав що на тебе чекає... І слава, і розпач, і всенародна любов, і ненависть радянських божків, і цькування, і геніальні твори, котрі стануть окрасою пошарпаного чужинською ідеологією етносу...
Звісно Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Олександр Таранець, сестри Байко, Діана Петриненко ще якось підтримували національні пісенні традиції, але загальна атмосфера й надалі гнітила. Співали, аби не заплакати. Українці були невільниками на власній землі.
