І не знають вони, що творять,
І не знають наслідків, на жаль,
Не роздумуючи говорять
У святинь, не схиливши голови.
Та непристойні пісні співають,
І при цьому уникаючи будь-яких писань.
Все даремно порожні обітниці дають,
І заблукавшись серед святих.
Їх порушуючи самі, коли нікуди плисти…
То невідомі їх шляхи...
Так зірки неба - криком кричать,
Та закликаючи туди не йти,
Де дзвінкі води дзюрчать,
Де з урвища злітає вода,
Так, розбиваючись об каміння в пилюку,
Де спокійно і тихо завжди,
Там, де небувальщина вплітається в бувальщину.
Де у білих, як кістки, снігів,
Сонця яскравого падає промінь,
Де виходить із берегів
Це Безмежне море хмар.
Там, де пряне повітря п'янить,
Де йдуть сумніви та страх,
І місяці де і сонця зеніт -
Так перетворюють зневіру на порох.
Носячи з собою судину зі злом,
Виявилася одного разу порожньою.
На мить забувають про все...
Де приходять блаженні сни
Про блукаючий Дух свій.
