|
У дупу зразу посилала, почувши, мову москаля,
Жидам також перепадало, чортам кістки перемивала,
Що аж здригалася земля.
Страшна була у тому гніві. Було тій бабі двісті літ.
Стирчали коси в боки сиві, а очі були наче сливи,
І лаяла на чому світ...
Як заспокоїться, потому, а «язикате» вже втекло,
Іде й буркоче аж до дому, іще півдня кляне без втоми
Те москворотеє брехло.
Коли ж у настрої бувала й ніхто її не дратував,
Тоді наріже баба сала, часник на грінки натирала,
Я слухав бабу і жував.
Казок було у неї доста і про царів, і про чортів,
Проте де є яка короста, і про той дзвін що біля мосту,
Та скільки горя з москалів.
Багато баба знала мов. А як вона про теє знала -
Ніколи те не відкривала.
Казки усі були цікаві. Із того що запамʼятав
Перекажу, як раз під каву, а ви вімкніть свою уяву
Щоб не казали: не казав.
Давид тинявся по Європі: Бердичів, Відень і Берлін -
Нарід такий є хитрожопий, бо як робити — то холопи,
А меле - то як меле млин.
Була в роду тім страшна вада — смердючий, наче дикий тхір,
Хто б дав йому яку пораду: як збутися отого чаду,
Бо тхнув немов би сам упир.
Хоч бігав в баню він щотижня, парфуми цупив у Парижі
Та чи вдова, чи незаміжня крутили носа як від крижня,
Бо пах гебрей як кнур несвіжий.
А ще, не дай бог як злякати, яка біда, нервовий струс...
Коти тікали тоді з хати, сусідам очі тре ховати
Позаздрить навіть тому скунс.
І знахарі, і парфумери чого не радили Давиду -
І мазали, і дупу терли...
Таке то трястя було жиду!
З Полтави потяг в Конотоп - на весь вагон два пасажири.
Ні цар Горох, ні дід Піхто, кажу всю правду — руб за сто...
Терпіти сморід не схотіли.
Єдиний провідник вагону, закривши двері як щільніше,
Хильнув дві кварти самогону, все окропив одеколоном,
І дихав так, бо так простіше.
В вагоні двоє. Діалог. Той потяг рухався по плану,
Давид, про сморід як про борг, зробивши паузу як в торг,
Казав про горе своє пану.
А пан, послухавши байдуже, шморгнувши носом, разом з тим
Відверто каже: знаю друже, і розумію, навіть дуже -
Сам мрію маю: стать святим.
Колеса мірно стукотіли. Немов брати в одному горі
Єднало їх єдине діло: щоб стать святим й щоб не смерділо -
Ходити легше пішки морем.
Нарешті місто Конотоп. Юрба зібралась на пероні,
Провідника поклали в гроб — не відмолився схоже хлоп,
Помер як ритор, від зловону.
Не пан, а чорт то був насправді. У Конотоп їхав до відьми
Що знала як тому зарадить дала б обом на те пораду -
Бо байдики вітають сидня.
На ганку хати, що під дубом, кіт в окулярах на цепу,
Там бабця стара і беззуба варила варево на грубі,
Віночки з трав кріпила на гачку.
Шалом, бабусю! - привітались двоє. А та - і оком не моргнула.
Оце то зустріч - отакої... Кіт супив чорні брови свої,
Русалка з гілки шибонула.
Піднявся вітер наче вий, а хата ногу почесала,
Над вуликом злетів бджолиний рій, із яблуні, мов віжки, глипнув змій,
Сердито бабця гостей запитала:
Якого дідька на подвірʼї такий сморід? Що хочуть з неї жид і бісеня?
Комусь під хвіст насипле солі! Не хоче навіть срати поряд!
Ідіть з очей! Хай бог звиня!
Почали плакатись про горе. Просили: милосердно поможи!
Волали так, наче хором: хоч зірку з неба.., випʼєм море..,
Хоч президентом зробимо — скажи.
Їм довго баба відмовляла. Умовили русалку і кота.
Нарешті відьма задню дала, у путь далеку відіслала -
Дорога та складна і непроста:
До Ватикану та дорога. У римського попа є те що треба
Вона не знає чи є змога, дала листа і насторгу:
Що в решті стане - то до себе!
Давиду дала трохи трав, чорту позичила штани
Не блиндайте і не ловіте гав, не витрачайте час на марнослав,
І встигніть повернутись до весни.
Добути треба мешти тата, секрет парфумів та ще перстень.
Дала їм підземелля мапу, і розказала як потрапить,
До того ж - самогону з перцем.
Відправила обох і причастила шматками сала разом з часником:
Відвадить дух, ляка нечисту силу... Чорту хвоста в штани приторочила,
Підперезала жида мотузком.
Пішли обоє на світанку. На пику наче два брати.
Кіт муркотів вірші на ганку, русалка чистила ковганку
А їм до тата треба йти...
У Ватикані завжди людно — свята для церкви - горОд цапу.
Чорту із того аж паскудно, гебрею так собі марудно.
Що б там не як - у них є мапа.
Шукали хитре підземелля. Не зразу відшукали вхід
Знайшли нарешті у капеллі, затим, по довгому тунелю
В пітьмі блукали слід у слід.
По черзі відчиняли двері, за ними - наче тіні жахи,
У склепі панували звірі. Кишіли кубла гадів-зміїв,
На стінах нудьгували жаби.
Від того здибилось волосся: на скронях, сраці і усюди
Чи то воно таке верзлося? Вони на цьому світі досі?
То були звірі, чи то люди?
А присвітили — оніміли: вони всі на одне обличчя.
І навіть чорт — на що був смілий, у нього руки затремтіли
І зуби цокали ритмічно.
Ось за останніми дверима, куди вела їх відьми мапа,
В тумані із їдкого диму, без мітри, голий і без гриму,
Вітав прибулих пілігрімів в червоному плащі сам папа.
Обличчя з виразом хорта. Те саме, що у жаб і зміїв.
Чорт аж до кінчика хвоста дрижав, дістав листа.
Гебрей пердів і скрізь посивів.
Та тато сам до них озвався: Ви знову вдвох? Що цього разу?
Казав обом: не зарікайся! А ви мені — не переймайся!
Ту святість що: на хліб намазав?
До чорта: а тобі що треба? Дивись пройшло вже скільки часу.
З землі втекти ізнов на небо? Людей усіх уже забембав?
Чорт знову до святого ласий?
Хоч дух святий погано тхне, гебрей схотів бути святим.
Тоді ж прийшов він до мене, молив, що він будь-що утне.
Тож я погодився із тим.
Він мав залізти на хреста і там хоч трохи повисіти
Вечеря, проповідь проста... Пробачте, та яка мета!
За святість — варто потерпіти.
Через три дні — уже святий. Дарма тепер що сморід трупний
Якщо святий — то дупу мий, брехати, красти — теж не смій!
Не будеш хижий і підступний.
Чорт нудьгував, відверто чахнув — поміж святими було нудно
А крім того смердів як пахнув, що проповідник, який Нахман
Волів туди де бруд і людно.
І я тоді йому порадив: віддай-но святість ту гебрею,
А разом з нею свою ваду, всі гроші, статки і ту владу
Та не жалій більше за нею.
Назад те все ніяк не вернеш. Був вибір чесний тільки ваш.
Тож пахнеш ти — немовби сереш. А ти, у святість не повернеш -
Такий дві тищі років спаш.
В листі, що ви мені принесли, прохала відьма мої речі.
Я б не давав, та маю чесно, борг повернути їй по-хресний,
Щоб не давив на мої плечі.
Сказав і зник як розчинився, немовби сам чеширський кіт.
Чорт самогону враз напився, гебрей з розгону охрестився -
З обох холодний капав піт.
Ледь-ледь прийшли вони до тями. Сказати слово — аж ніяк.
Бо вилізли, немов із ями, з новими римськими дарами.
Зоря світила — то був знак.
До Конотопу, як на крилах, летіли начебто за мить
Бо їм обом аж так кортіло, немов у дупах щось горіло
Бог бачить все коли не спить.
На тому самому подвірʼї, та сама відьма вже чека
Вона все знає що є в мирі, скубала на подушки пірʼя,
Русалка драла хропака.
Гебрей і чорт упали в ноги: ось від попа тобі дари.
Кажи тепер, заради бога, яка платня тобі із того?
Обручку, мешти — все бери.
Парфуми везли — то для жида, чорту для святості сандалі.
А я упораю апсиду, мені обручка для завиду.
Ото й усе. Ідіть вже далі.
Немає гірше ніж отак, коли здійснились легко мрії
Тепер гебрей вже як козак, і чорт тепер — не просто так.
За президентів добродії.
То як про вовка йде промовка — то в хату зразу хиже лізе
Хто президентом зараз — Вовка, а хто війною до нас — Вовка...
Отак сміється Мона Ліза!
Мораль:
Яке смердить, то має думи — дістати де які парфуми.
Масла, елеї чи олії — про те і думи його й мрії.
Чим більші в чорта ростуть роги, то не лякають їх дороги.
Брехати ладні, красти, вбити — себе святими щоб зробити.
Та святість їх у решті решти хова копита в свої мешти
Великі роги — під тіару, розлогі — одягають мітру,
Хвости ховають під дзімарру, парфумів виллють най би літру.
Їм треба заховати вади — що, як святі, то як безгрішні.
Щоб зберегти підступну владу — і то не жарт, на мить не смішно.
Навіщо перстень? — запитання. Ловити душі ваші чисті!
На сповідь риб, на покаяння? Ні. Щоб засмажити і зʼїсти!
Скажу «секрет Полішенеля»: на сході - чорт, а в нас олень
Гебрея баба кличе Зеля. А чорт бомбить її оселю -
Обом потрібен той перстень.
Вже на останок, щоб підмести, як діти в школу — не брешу
Хто президент, в яких він мештах, до кого бігають у решті
Куди ховають бариші?
Що там сховав отой рогатий? Приніс до нього божий перст?
Для чого їм той римський тато: кому війна, а в тата св́ята...
Банк Ватикану — віри хрест.
Нарешті - вишенька на торті: вгадайте як же звали чорта?
Порве історію у прах. Чорт був на ймення: Голіаф.
ID:
1027838
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 04.12.2024 02:08:10
© дата внесення змiн: 04.12.2024 02:08:10
автор: Петро Кожум'яка (Ян Укович)
Вкажіть причину вашої скарги
|
