ЛК16
Шановний читачу! Перед Вами переклад дослідницької роботи Василя Стуса, де міститься аналіз життєвого шляху та творчості відомого письменника Павла Тичини (його коротка біографія наводиться в додатку). Автор докладно розбирає низку ранніх поетичних збірок письменника, що ілюструють еволюцію того, як поета і як людину. Ця праця фігурувала на судовому процесі, як один із доказів «антирадянської діяльності» Стуса.
Уважаемый читатель! Перед Вами перевод исследовательской работы Василя Стуса, в которой содержится анализ жизненного пути и творчества известного писателя Павла Тычины (его краткая биография приводится в приложениии). Автор подробно разбирает ряд ранних поэтических сборников писателя, иллюстрирующих эволюцию того, как поэта и как человека. Данный труд фигурировал на судебном процессе, как одно из доказательств «антисоветской деятельности» Стуса.
Перевод выполнен поабзацно: сначала – оригинальный текст, затем – курсивом – перевод.
Для стихотворений – слева – оригинал, справа – дословный перевод (курсивом), ниже (если есть) – вариант литературного перевода (также курсивом). В некоторых случаях дословный перевод, не уместившийся справа, помещён непосредственно ниже оригинала.
Згоден, що читати у такому форматі буде не дуже комфортно. Ну що ж, іноді необхідно докласти зусиль. Не все в нашому житті має легко даватися. Це не остаточна версія перекладу. Процес внесення виправлень триває майже щодня. Якщо комусь буде цікаво взяти участь у створенні хорошого перекладу російською мовою повного зібрання творів Василя Стуса, пишіть у пошту.
Согласен, что читать в таком формате будет не очень комфортно. Ну что же, иногда необходимо приложить усилия. Не всё в нашей жизни должно даваться легко. Это не окончательная версия перевода. Процесс внесения исправлений продолжается чуть ли не ежедневно. Если кому-то будет интересно поучаствовать в создании хорошего перевода на русский язык полного собрания сочинений Василя Стуса, пишите в почту.
ФЕНОМЕН ДОБИ
(СХОДЖЕННЯ НА ГОЛГОФУ СЛАВИ)
ФЕНОМЕН ЭПОХИ
(ВОСХОЖДЕНИЕ НА ГОЛГОФУ СЛАВЫ)
Кожен митець, що хоче бути в суспільстві
знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде
не він, а хтось інший із його ім'ям.
Він урешті-решт від нього вислизне і, можливо,
колись уб'є в ньому справжнього митця.
Альбер Камю
Каждый художник, желающий стать
знаменитым в обществе, должен знать, что
знаменит будет не он, а кто-то другой, с его
именем. Тот, кто в конце концов от него
ускользнёт и, возможно, когда-нибудь убьёт в
нём подлинного художника.
Альбер Камю
Предисловие
Я бачив його двічі. Перший раз — під час якоїсь наукової сесії на Кірова, 4. Запам'яталось тьмяне дисципліноване фойє (на сесії був присутній якийсь урядовець дуже високого рангу). Пам'ятаю, в дверях хтось довго, навіть неделікатне довго комусь давав дорогу. Спочатку в свідомості зафіксувалось, що так робить Тичина, а вже потім — що це він і є. На ньому був сірий костюм урядовця, що дуже пасував до обличчя, хоч саме обличчя роздивився пізніше, вже сидячи в залі засідань. Пам'ятаю побожний шепіт Михайлини Коцюбинської: "Які в нього тонкі риси, обличчя справжнього поета". Але все це я вже бачив раніше — і тьмяний вестибюль, і цей зал, і поета, що сидів у президії.
Я видел его дважды. Первый раз — во время какой-то научной сессии на Кирова, 4. Запомнилось тусклое дисциплинированное фойе (на сессии присутствовал какой-то чиновник очень высокого ранга). Помню, в дверях кто-то долго, даже бестактно долго уступал кому-то дорогу. Сначала в сознании зафиксировалось, что так поступает Тычина, а уже потом — что это он и есть. На нём был серый костюм чиновника, очень подходящий к лицу, хотя само лицо я разглядел позже, уже сидя в зале заседаний. Помню набожный шёпот Михайлины Коцюби́нской [1>: “Какие у него тонкие черты, лицо настоящего поэта”. Но всё это я уже видел раньше — и тусклый вестибюль, и этот зал, и сидящего в президиуме поэта.
сноска 1
[В конце книги помещены краткие сведения о некоторых упомянутых лицах>
Пам'ятаю, Тичина сказав кілька слів — досить невлад. Було враження, що до нього особливе ставлення — як до дитини або зовсім уже старої людини, якій вибачають і не таке. Був повен здивовання, що ця жива мумія розмовляє.
Помню, Тычина сказал несколько слов — довольно бессвязных. Было ощущение, что отношение к нему – особое, как к ребёнку или совсем уж пожилому человеку, которому прощают и не такое. Был сильно удивлён, что эта живая мумия вообще разговаривает.
Пізніше мені розповідав товариш, який бачив його за кілька місяців до смерті: в мертвій квартирі сидить поет, що колись був живий, а на полиці, поруч із книжками, лежить густо присипаний давнім порохом колосок. І все це тільки повторювало давно знане й нібито бачене.
Позднее мне рассказывал один товарищ, который видел его за несколько месяцев до смерти: в мёртвой квартире сидит поэт, когда-то бывший живым, а на полке, рядом с книгами, лежит густо присыпанный застарелой пылью колосок. И всё это только повторяло давно известное и будто бы виденное.
І коли, хупавий і просвітлений, він лежав в урядовому будинку на Інститутській і тонкоголосий хор вивищувався над цим вертикальним склепом, я зрозумів, що фізична смерть тільки наблизила поета до життя, що тепер він куди натуральніший за того манекена, якого я бачив у 64 (65?) році. Запам'яталися сльози делікатного В. П'янова, що стояв коло труни, і окреслений на землі квадрат вересневого сонця, по якому треба було ступати, виходячи.
И когда, элегантный и просветлённый, он лежал в правительственном доме на Институтской и тонкоголосый хор возвышался над этим вертикальным склепом, я понял, что физическая смерть только приблизила поэта к жизни, что теперь он куда естественнее того манекена, который я видел в 64 (65?) году. Запомнились слёзы деликатного В. Пьянова, стоявшего у гроба, и очерченный на земле квадрат сентябрьского солнца, по которому нужно было ступать, выходя.
І це я вже бачив теж. Наче в кіно, яке демонструвалося в юні роки, а тепер, прокручене вдруге, повернуло не тільки надмиті спогади, але й враження чистоти, злагоди і дитинства.
И это я тоже видел. Словно в кино, которое демонстрировалось в юные годы, а теперь, прокрученное повторно, вернуло не только навеянные воспоминания, но и впечатление чистоты, гармонии и детства.
* * *
Глава 1
Йому судилася доля генія.
Ему судилась доля гения.
Поети попередніх десятиліть, сформалізовані в украй переспіваному світі епігонів Шевченка, просвітян і такого далекого для нашої поезії європейського модерну, сприяли витворенню певного модуля українського поета як такого, модуля, що, як мур, перегороджував дорогу українській музі і утруднював появу справді нового обдарування.
Поэты предыдущих десятилетий, сформировавшиеся в крайне перепетом мире эпигонов Шевченко, просвещенцев и столь далёкого для нашей поэзии европейского модерна, способствовали созданию определённого модуля украинского поэта как такового, модуля, который, как стена, преграждал дорогу украинской музе и затруднял появление действительно нового дарования.
Гріх казати: Тичинині попередники не були самі нездари. Але їхня природня енергія, хоч яка часом і значна, витрачалася на консервацію втраченої старовини, спробу створити якийсь паралельний світ, світ-замінник: це була сила для катування себе споминами і протезуванням четвертованої української реальності. І сто, і двісті, і більше років наш інтелігент тільки те й робив, що творив усе спочатку. То була сама тільки ілюзія творення. Хто доробляв свого віку, бачив провалля зразу ж позаду себе, а той, що тільки-но приступав до роботи, бачив ще провалля під ногами попереду. Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції.
Грех будет говорить, что предшественники Тычины были одни бездари. Но их природная энергия, хотя порой и значительная, тратилась на консервацию утраченной старины, попытку создать некий параллельный мир, мир-заменитель: это была сила для истязания себя воспоминаниями и протезированием четвертованной украинской реальности. И сто, и двести, и более лет наш интеллигент только и делал, что творил всё сначала. Это была одна лишь иллюзия творения. Кто дорабатывал свой век, видел пропасть сразу же после себя, а тот, кто только-только приступал к работе, видел пропасть впереди, под ногами. Наша история — это всё и всегда сначала, какая-то постоянная качка на одном и том же месте, мёртвая зыбь эволюции.
Згадаймо першого революціонера нашої культури Панька Куліша, як його називали неокласики. Саме він визначив той комплекс проблем нашого духовного життя, який майже в усьому своєму обсязі був повторений у часи літературної дискусії 1873-1878 рр., знову став актуальним на початку 20 століття і відкрижений червоним олівцем М. Зерова і М. Хвильового у часи літературної дискусії 1925-28 рр. Хвильовий наголошував на тих моментах, які з'ясовував для себе П. Куліш, і які стоять перед українською сьогоденною культурою.
Вспомним первого революционера нашей культуры Паньку Кулиша, как его называли неоклассики. Именно он определил тот комплекс проблем нашей духовной жизни, который почти во всём своём объёме был повторён во времена литературной дискуссии 1873-78 гг., вновь стал актуальным в начале XX века и был открыжен красным карандашом Н. Зерова и М. Хвылевого во времена литературной дискуссии 1925-28 гг. Хвылевой выделял те моменты, которые прояснял для себя П. Кулиш, и которые стоят перед современной украинской культурой.
Проблеми розвитку нашої духовності — це проблеми сізіфової праці, це сподівання реальних наслідків од роботи в майже нереальних умовах. Рядки народної пісні:
Проблемы развития нашей духовности — есть проблемы сизифового труда, это ожидание реальных плодов от работы в почти нереальных условиях. Строчки народной песни:
Візьми, мати, піску жменю, Возьми, мать, песку горсть
посій його на каменю, посей его на камне,
а як пісок житом зійде...[2> а как песок взойдёт рожью
свідчать про те, що проблеми сізіфової праці стали субстанцією української духовності віддавна. Тому невідомо, де закінчуються наші вади і починаються достойності.
свидетельствуют о том, что проблемы сизифового труда стали субстанцией украинской духовности уже с древности. Поэтому неизвестно, где заканчиваются наши недостатки и начинаются достоинства.
сноска 2
[В конце книги (в приложении) некоторые стихотворения приведены полностью. – прим. пер.>
У своїй статті про Павла Тичину 1927 року О. І. Білецький писав, що єдиним способом порятунку української літератури за царату було самозамикання, яке нагадувало консервування релігійних сект. Це консервування було способом порятунку, але ціною самозадушення. Щось подібне зазначав і А. В. Ніковський. Він писав, що М. Вороний, П. Карманський, Г. Чупринка, О. Олесь та інші поети підійшли до того місця, де "три дороги ріжно", але далі не пішли і повернули до Шевченка. "Він і вони носили в собі незагоєні рани минувшини та невиплакані сльози будучини; він і вони плекали в душі пломінь українського відродження; він і вони лишилися в зачарованому колі сучасності, — тривожно, ніяково і несміливо прохоплюючись з артизмом і творчістю "для себе". Збирали вони пильно й обережно зерна народного світогляду і тяжко боялися егоїзму, уникали химерної гри фантазії, бокували од нових теорій пізнання світу й людини, лякалися індивідуалізму й тікали від одиниці до громади, були не вище і не самотньо від переживань своєї інтелігенції. Цей невеликий гурт українських письменників — від Шевченка до Чупринки — в аскетизмі християнських громад перших віків все-таки своїм одреченням світу звабливого зробив своє велике, ще не оцінене в історії діло. Щоби признати це — досить нам умовитись, що Україна воскресла" (XIII, с. 6-7).
В своей статье о Павле Тычине в 1927 году А. И. Белецкий писал, что единственным способом спасения украинской литературы при царизме было самозамыкание, которое напоминало консервацию религиозных сект. [3> Эта консервация была способом спасения, но ценой само-удушения. Нечто схожее отмечал и А. В. Никовский. Он писал, что Н. Вороной, П. Карманский, Г. Чупрынка, А. Олесь и другие поэты подошли к тому месту, где “расходятся три дороги”, но дальше не пошли и повернули к Шевченко. “Он и они носили в себе незаживающие раны прошлого и невыплаканные слёзы будущего; он и они лелеяли в душе пламень украинского возрождения; он и они остались в заколдованном кругу современности – тревожно, неловко и робко проникаясь артистичностью и творчеством «для себя». Внимательно и бережно они собирали зёрна народного мировоззрения и жутко боялись эгоизма, избегали причудливой игры фантазии, сторонились новых теорий познания мира и человека, пугались индивидуализма и убегали от единицы к обществу, были не выше и не отдельно от переживаний своей интеллигенции. Эта небольшая группа украинских писателей — от Шевченко до Чупрынки — в аскетизме христианских общин первых веков, всё же своим отречением от мира обольстительного, сделала своё великое, ещё не оценённое в истории дело. Чтобы признать это, достаточно нам условиться, что Украина воскресла” (XIII, с. 6-7).
сноска 3
[О. І. Білецький писав: А. И. Белецкий писал: “Никакой «мартиролог русской печати» не выдержит сравнения с историей мытарств и мук украинского слова. И в свою очередь — на карательные и заградительные меры, проходившие при почти полном равнодушии со стороны русского «либерального общества» — на презрительное непризнание со стороны влиятельных русских критиков — украинская литература отвечала националистической ограниченностью и нетерпимостью, фанатизмом почти сектантским. Она отворачивалась от «московского языка» и литературы, не желая признать, что часто в те времена они являлись для неё единственным большим окном в Европу. Она замыкалась в узком кругу местных интересов и тем, осуждая даже попытки своих же писателей выйти на более широкую дорогу. Подлинная «европеизация» началась в ней в последние десятилетия XIX века, но не успела достаточно широко развернуться” (VII, с. 14—15). – прим. В.С.>
Митця будь-якого іншого народу виносила на собі історична реальність. Специфіка українського митця в тому, що в кращому разі він змушений цю реальність нести на своїх плечах, а в гіршому, і значно частіше, — існувати всупереч реальності, в абсолютно забороненому для себе світі. Навіть на кращий випадок — нести реальність на своїх плечах — такий тягар людині явно не під силу, отож саму "реальність доводилося адаптувати доти, аж поки вона не набирала форми клумака з історичними реліквіями. Замість материка наш поет має під ногами прірву. Отож, половина його зусиль іде на те, щоб нагодувати прірву, щоб створити материк під ногами.
Художника любого другого народа несла на себе историческая реальность. Специфика украинского художника в том, что в лучшем случае он вынужден эту реальность нести на своих плечах, а в худшем, и гораздо чаще — существовать вопреки реальности, в абсолютно запретном для себя мире. Даже в лучшем случае — нести реальность на своих плечах — такое бремя человеку явно не по силам, так что саму “реальность приходилось адаптировать до тех пор, пока она не принимала форму узелка с историческими реликвиями. Вместо материка наш поэт имеет под ногами бездну. Потому, половина его усилий идёт на то, чтобы накормить пропасть, чтобы создать материк под ногами”.
Тичині судилося бути щасливим із правила винятком. Його творчість припадає на той час, коли із безкрайої стихії тривалого національного потопу проглянула гора Арарат. Чи не вперше в нашій літературі поетові судилася доля існувати не всупереч сучасності, а у згоді з нею. Так що сила, яку Тичинині попередники витрачали на самоконсервування, примножила його художні потенції.
Тычине судилось быть счастливым исключением из правила. Его творчество приходится на то время, когда из бескрайней стихии продолжительного национального потопа проглянула гора Арарат. Едва ли не впервые в нашей литературе поэту было суждено существовать не вопреки современности, а в согласии с ней. Так что сила, которую предшественники Тычины тратили на самоконсервацию, лишь приумножила его художественный потенциал.
По 13-літньому перебуванню вийшовши із семінарійного мороку, Тичина одержав кілька щасливих літ для перечування свого дитинства у дорослому віці. По суті, Тичина одержав життя удруге. І в цьому другому житті було знайомство зі світом уперше (чисто по-платонівськи: життя — як пригадування), було нове дитинство і нова молодість. І це своєрідне життя удруге, життя, перенесене, як віра, із чернетки на чистий аркуш, сповнило поета філософських роздумів.
Выйдя, после 13-летнего пребывания, из семинарного мрака, Тычина получил несколько счастливых лет, чтобы переощутить своё детство, будучи взрослым. По сути, Тычина получил жизнь во второй раз. И в этой, второй жизни, было знакомство с миром впервые (чисто по-платоновски: жизнь – как припоминания), было новое детство и новая молодость. И эта своеобразная жизнь во второй раз, жизнь, перенесённая, как вера, из черновика на чистый лист, наполняла поэта философскими размышлениями.
Глянь: обірвалась в небі зірка промениста. Взгляни: сорвалась в небе звезда
лучистая
В ставку друга назустріч лине. В пруду другая навстречу мчится.
Все йде кудись, все плине... Всё идёт куда-то, всё плывёт…
— Гей, думай, думай — заглубляйся. – Эй, думай, думай – углубляйся.
Так ми обірвемось колись. Так вічність урочиста Так мы сорвёмся когда-нибудь.
Нас байдуже зустріне [4> ,— Так вечность торжественная
Нас равнодушно встретит,
вариант рифмованного перевода:
Глянь: сорвалась звезда, пронзая тьму ночную.
В пруду – другая – ей навстречу мчится.
Куда-то всё плывёт, стремится…
– Эй, думай, думай – углубляйся.
Однажды так сорвёмся мы. И вечность, торжествуя,
Нас равнодушно встретит, —
писав молодий Тичина у 1915 році. І хто знає, може б, Тичина так і залишився на цьому елегійно-філософічному рівні учорашнього ченця, здібним співцем душевних резигнацій, коли б не світова війна, що невдовзі розродилася революцією.
писал молодой Тычина в 1915 году. И кто знает, может, Тычина так и остался бы на этом элегически-философском уровне вчерашнего монаха, способным певцом душевных резигнаций, если бы не мировая война, которая вскоре разродилась революцией.
сноска 4
[отрывок из стихотворения «Озвався дзвiн…» - прим. пер.>
Тичина, ще не встигши натрудити душу нерозв'язною проблемою, одвічного українського "завжди — усе — спочатку", був підхоплений лагідною повінню українського Березня, національної провесни, повної сподівання.
Тычина, ещё не успев утомить душу неразрешимой проблемой извечного украинского «всегда – всё – сначала», был подхвачен ласковым половодьем украинского Марта, национальной ранней весной, полной упований.
Не розводячись широко про тогочасні історичні умови, все ж зауважу, що український Березень як поняття — більше літературного, аніж історичного походження. В березні 1917 року в Києві обійшлося без революції. Наполохані телеграмою комісара Комітету Державної думи в міністерстві шляхів сполучення якогось Бубликова, телеграмою, що повідомляла про лютневі події Петербурга, кияни чекали підтвердження чутки, поки не виступив Милюков, уже як член Тимчасового уряду.
Не вдаваясь в подробности об исторических условиях того времени, всё же замечу, что понятие «украинский Март» — скорее литературного, чем исторического происхождения. В марте 1917 г. в Киеве обошлось без революции. Напуганные телеграммой комиссара Комитета Государственной думы в министерстве путей сообщения, некоего Бубликова, телеграммой, что сообщала о февральских событиях в Петербурге, киевляне ждали подтверждения слуха, пока не выступил Милюков, уже как член Временного правительства.
В Києві витворилась "революційна влада" Тимчасового уряду — з Ради об'єднаних громадських організацій міста Києва виділився так званий Виконавчий комітет, в якому від українських організацій був представлений один А. В. Ніковський.
В Киеве создалась «революционная власть» Временного правительства – из Совета объединенных общественных организаций города Киева выделился так называемый Исполнительный комитет, в котором от украинских организаций был представлен один А. В. Никовский.
Кількома днями пізніше, 4 березня, на з'їзді спілок було обрано Центральну владу, що довгий час була всього лише громадською організацією, незважаючи на гучномовні всеукраїнські селянські, робітничі і навіть військові з'їзди, які здавалося б, мали свідчити протилежне.
Несколькими днями позже, 4 марта, на съезде союзов, была избрана Центральная власть, которая долгое время была всего лишь общественной организацией, несмотря на громкоговорящие всеукраинские крестьянские, рабочие и даже военные съезды, которые, казалось бы, должны были свидетельствовать об обратном.
Березнева революція в Києві була подарована, вона випала, як манна з неба. І тому й тривала, як черга урочистих маніфестацій, як своєрідна радість наборг.
Мартовская революция в Киеве была дарована, она упала, как манна с неба. Потому и продолжалась, как череда торжественных манифестаций, как своего рода радость в взаймы.
У "Відродженні нації" В. К. Винниченко згадує, як "самостійний" український уряд тулився в тісній кімнатці Педагогічного музею, геть заселеного якоюсь школою білих прапорщиків. У будь-яку хвилину молоді курсанти могли викинути цих "мазепівців" геть. Словом: це був домовний, хоч і велеречивий період самостійної української історії, її ясельний період. Ця історія ще, як немовля, тільки подавала голос, але годі було в ньому добрати змісту.
В «Возрождении нации» В. К. Винниченко вспоминает, как «самостоятельное» украинское правительство ютилось в тесной комнатке Педагогического музея, заселённого какой-то школой белых прапорщиков. В любую минуту молодые курсанты могли выбросить этих «мазеповцев» вон. Словом, это был условный, хоть и велиречивый период самостоятельной украинской истории, её ясельный период. Эта история ещё, как младенец, только подавала голос, но невозможно было в нём отыскать смысл.
Для молодого Тичини, навіть автора "Соняшних кларнетів", цей початковий період революції був своєрідною самопроекцією на широкий екран українського степу.
Для молодого Тычины, как автора «Солнечных кларнетов», этот начальный период революции был своеобразной самопроекцией на широкий экран украинской степи.
Тичина "Соняшних кларнетів" увесь у провесні української революції, в передчутті наближуваної всеочисної грози. На сучасну йому добу він по-синівському схожий — той же характер, той же оптимізм і те саме радісне чекання, що спонукає до дерзань.
Тычина «Солнечных кларнетов» – весь в ранней весне украинской революции, в предвкушении приближающейся все-очистительной грозы. На современную ему эпоху, он по-сыновски похож — тот же характер, тот же оптимизм и такое же радостное ожидание, что побуждает к дерзаниям.
Справді, "Соняшні кларнети" сповнені чару молодості, цього найближчого синоніму поезії. До всього Тичина цілком відповідав тим вимогам, які ставив до поета великий Гете: він музикував і малярствував.
И правда, «Солнечные кларнеты» полны волшебства молодости, этого ближайшего синонима поэзии. К тому же, Тычина полностью отвечал тем требованиям, которые предъявлял к поэту великий Гёте: он музицировал и живописал.
І що значно важливіше: він цілком відповідав вимогам української музи, яка вводить у сонм своїх лицарів переважно тільки інфантильну душу з усіма її химерами почуттів і уявлень. Передовсім душу музики, не здатного до логічного усвідомлення алогічного для України світу. Материк власного болю, крику — чи не єдина реальна твердь української поезії, що чи не від часів Шевченка була позбавлена своєї власної території.
И что гораздо важнее: он целиком отвечал требованиям украинской музы, которая вводит в сонм своих рыцарей преимущественно только инфантильную душу со всеми её химерами чувств и представлений. Прежде всего – душу музыки, не способную к логическому осознанию алогичного для Украины мира. Материк собственной боли, крика — едва ли не единственная реальная твердь украинской поэзии, которая чуть ли не со времён Шевченко была лишена своей собственной территории.
Зрозуміла річ, Тичина не був єдиний з-поміж українських поетів-музик. Досить пригадати Олеся чи Чупринку. Але він був за них талановитіший — і це вирішило його долю; саме він і став найпитомішим співцем української революції. Важило, звичайно, й те, що перед 1917 роком дуже талановитий Олесь уже покористував свої поетичні потенції, а Тичина щойно доходив сили. І доходив якраз тоді, коли з'явилися об'єктивні чинники примноження таланту,— 1917 рік.
Разумеется, Тычина не был единственным среди украинских поэтов-музыкантов. Достаточно вспомнить Олеся или Чупрынку. Но он был талантливее их — и это решило его судьбу; именно он и стал самым характерным певцом украинской революции. Важно, конечно, и то, что перед 1917 годом очень талантливый Олесь уже исчерпал свой поэтический потенциал, а Тычина только набирал силы. И набирал как раз тогда, когда появились объективные факторы приумножения таланта — 1917 год.
І вибір упав на нього. Тичина це інтуїтивно відчув: генієм його зробила українська революція, але своєї місії він став свідомий значно раніше.
И выбор пал на него. Тычина это интуитивно почувствовал: гением его сделала украинская революция, но свою миссию он осознал значительно раньше.
Ось як про це пише вдумливий дослідник А. В. Ніковський: "Павло Тичина давніше писав (це почалось, мабуть, ще року 1913) дуже чепурно, еластичне, музично, граціозно. В йому було знати якусь туманну філософську задуму, якесь поривання до теоретичних високостей, — словом, він явно обіцяв стати в ряді наших кращих поетів тим поважним, хорошим, і я сказав би, здоровим ліризмом. Та від часу української революції, може, трохи перед початком її, під впливом грандіозних нервових ударів війни ця муза перервала спокійну еволюцію і одразу сягнула на інші високості, незнані досі в українській поезії" (XIII, с. 23).
Вот как об этом пишет вдумчивый исследователь А. В. Никовский: “Павел Тычина давно писал (это началось, пожалуй, ещё году в 1913) очень нарядно, эластично, музыкально, грациозно. В нём узнавался какой-то туманный философский замысел, какие-то порывы к теоретическим высотам — словом, он явно обещал стать в ряду наших лучших поэтов тем уважаемым, хорошим, и я бы сказал, здоровым лириком. Но со времени украинской революции, может, незадолго до её начала, под влиянием грандиозных нервирующих ударов войны, эта муза прервала спокойную эволюцию и сразу достигла других высот, неизвестных до сих пор в украинской поэзии” (XIII, с. 23).
"Соняшні кларнети" засвідчили психологічний стан людини, повної сподіваної радості, більше чутої, аніж осмисленої, радості перед звершенням. Це стан розкошування людської особистості на розгородженій території існування, особистості, вивільненої від старих канонів, особистості в час первотворення і особистості передовсім. Так дитина відкриває для себе світ — уперше. Це стан існування, як спалаху, існування, невимірного ні в часі, ні в просторі — адже це існування поза звичкою, каноном, необхідністю, законом, примусом. В такому стані людині нема діла ні до минулого, ні до майбутнього: весь світ— ось перед очима. І це ось — тут і тепер водночас єдиний образ людського щастя. Як проти- і внутрістояння природи. Природи, як самого себе. Так, як у Рільке: "я водночас дитя, хлопчак, мужчина" — у Тичини та сама єдність, стиснутість тривалості, найлаконічніший образ людського життя-радіння, тільки не в індивідуальному, вертикальному, а в усезагальному, індивідуальному через імперсональне, горизонтальному просторі.
«Солнечние кларнеты» засвидетельствовали психологическое состояние человека, полного ожидаемой радости, скорее ощущаемой, нежели осмысленной, радости перед свершением. Это состояние великолепия человеческой личности на лишённой ограждений территории существования, личности, освобождённой от старых канонов, личности в моменте первотворения и личности, прежде всего. Так ребёнок открывает для себя мир – впервые. Это состояние существования, как вспышки, существования, неизмеримого ни во времени, ни в пространстве — ведь это существование вне привычки, канона, необходимости, закона, принуждения. В таком состоянии человеку нет дела ни до прошлого, ни до будущего: весь мир — вот, перед глазами. И это – здесь и сейчас – в то же время единственный образ человеческого счастья. Как противо- и внутри-стояния с природой. Природой, как самого себя. Как у Рильке: “я сразу мальчик, юноша, мужчина” – у Тычины то же единство, сжатость продолжительности, самый лаконичный образ человеческой жизни-радости, только не в индивидуальном, вертикальном, а во всеобщем – индивидуальном через имперсональное, горизонтальном пространстве.
Світ "Соняшних кларнетів" сповнений дзвінких пастельних барв і пастельних звуків. Світлові і звукові барви в ньому не мають свого чіткого розрізнення: розмиті по краях, вони творять найбільш життєздатний божественний хаос первотворіння це різнобарвна світлова музика сонячних кларнетів, які, за визначенням усе того ж Андрія Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів на картині "Страшного суду" Мікельанджело. Кларнети — це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння, їх легкий граючий ритм, високе і дзвінке голосіння, граціозні форшлаги і фіоритурки, розложисте стаккато і лагідне легато чується в деяких поезіях Павла Тичини зовсім виразно" (XIII, с. 24).
Мир «Солнечных кларнетов» полон звонких пастельных красок и пастельных звуков. Световые и звуковые цвета в нём не имеют своего чёткого различия: размытые по краям, они создают наиболее жизнеспособный божественный хаос первотворения, это разноцветная световая музыка солнечных кларнетов, которые, по определению всё того же Андрея Никовского, напоминают “что-то вроде длинных блестящих трембит в руках ангелов на картине «Страшный суд» Микеланджело. Кларнеты — это горны света, космического ритма, трембиты, сотканные из лучей, их лёгкий играющий ритм, высокое и звонкое причитание, грациозные форшлаги и фиоритуры, раскидистое стаккато и ласковое легато слышится в определённых стихах Павла Тычины совершенно отчетливо” (XIII, с. 24).
Єдиний організуючий центр цього розтопленого струмування хаотичного світу — "тепла радість", музика, гармонія, іноназва космічного диригента індивідуально-людського щастя: "Горять світи, біжать світи музичною рікою". Музика сфер — це гармоніювання великого світу музичною інтонацією індивідуального настрою, це гармонія щастя молодого Тичини.
Единственный организующий центр этой растопленной струи хаотичного мира – "тёплая радость", музыка, гармония, ино-название космического дирижера индивидуально-человеческого счастья: “Миры горят, миры бегут рекою музыкальной”. [цитаты из стихотворений «Закучерявилися хмари» и «Не Зевс, не Пан…» - прим. пер.> Музыка сфер – это гармонизация большого мира музыкальной интонацией индивидуального настроения, это гармония счастья молодого Тычины.
Майже всі дослідники відзначають у ранній поезії Тичини домінування музичного начала над смисловим: "Музичність заполонила ("пропитала") все його світосприймання — і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика" (VII, с. 18).
Почти все исследователи отмечают в ранней поэзии Тычины доминирование музыкального начала над смысловым: “Музыкальность заполонила («пропитала») всё его мировосприятие — и само слово сделалось для поэта не столько способом выражения тех или иных мыслей и чувств, сколько путём к выявлению звука, который сам по себе рождает мысли и чувства. Из духа музыки зародилась эта лирика” (VII, с. 18).
Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Його радість, правда, невкорінена, вона шугає над світом, як птах:
Тычина – первый поэт-оптимист в украинской новейшей литературе. Его радость, правда, не укоренёна, она носится над миром, как птица:
Гей, дзвін гуде — Эй, звон гудит –
Іздалеку. Издалека
Думки пряде — Мысли прядёт –
Над нивами Над нивами,
Над нивами-приливами, Над нивами-приливами,
Купаючи мене, Купая меня,
мов ластівку [5>. Как ласточку.
вариант рифмованного перевода:
Эй, звон плывёт –
Издалека,
Мечты прядёт –
Над нивами,
Над нивами-приливами,
Купая в них меня,
как ласточку.
сноска 5
[отрывок из стихотворения «Гаï шумлять…» - прим. пер.>
Власне, це радість у собі, довірлива радість сподівання світу, ще не відкритого очам. І тримається вона тільки на рівні дозмістовому, досмисловому, дологічному, на рівні щедрого белькотіння душі. Так, скажімо, вірш "О, панно Інно..." — це тільки прочування любові або ж любов нарцисистичної форми. Такий же й вірш "Я стою на кручі" — все та сама гола-голісінька музична поетова душа у мікроскопічному малому світі (макрокосм — то душа поета, а мікрокосм — світ зовнішній).
Собственно, это радость в себе, доверчивая радость упования на мир, ещё не открытый глазам. И держится она только на уровне до-содержательном, до-смысловом, до-логическом, на уровне щедрого лепета души. Так, скажем, стихотворение «О, панни Инна...» – это только ощущение любви или любовь нарциссической формы. Такое же и стихотворение «Я стою на круче» — все та же гола-голёшенька музыкальная душа поэта в микроскопически малом мире (макрокосм — это душа поэта, а микрокосм — мир внешний).
І коли об'єктивний світ існує в одній, більш-менш визначеній і сталій рожевуватій музичній сфері, то внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба.
И если объективный мир существует в одной, более-менее определённой и устоявшейся розоватой музыкальной сфере, то внутренний мир самого Тычины, точнее сказать, его дух, витает в пространстве трёх, едва обозначенных в себе сфер. Каждая из этих сфер — завтрашняя гипотетическая личина автора.
Розглянемо їх по черзі.
Рассмотрим их поочерёдно.
Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть (та й чи протистоїть узагалі) зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.
Первая сфера — сфера предчувствия или ожидания самого себя и мира. Она существует на нулевом уровне самоосознания, так что тяжело даже определить, в какой степени она противостоит (да и противостоит ли вообще) внешней, объективной сфере. Иногда эта первая сфера сливается с внешней целиком, отождествляет себя с ней.
Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: "світ в моєму серці, мрій танок, світанок", "цвіт в моєму серці, ясний цвіт-первоцвіт", "на ранній весні-провесні, гей, на світанню гук". Це самий лише "ритмічний рух":
Назову авторские самоназвания этой сферы духа поэта: “мир в моём сердце, грёз танец, рассвет”, “цвет в моём сердце, ясный цвет-первоцвет”, “на ранней весне-пред-весне, эй, на рассвете звук”. Это одно лишь “ритмичное движение”[6>:
сноска 6
[цитаты из стихотворений «Цвіт в моєму серці…», «Дума про трьох вiтрiв», «Не Зевс, не Пан…» - прим. пер.>
Я був — не Я. Лиш мрія, сон. Я был – не Я. Лишь мечта, сон.
Навколо — дзвони! згуки, Повсюду – звоны! звуки,
І пітьми творчої хітон, И тьмы, творящей, хитон,
І благовісні руки. И благовестные руки.
Прокинувсь я — і я вже Ти: Проснулся я – и я уже Ты:
Над мною, підо мною Надо мной, подо мной,
Горять світи, біжать світи Горят миры, бегут миры
Музичною рікою [7>. Музыкальной рекой.
вариант рифмованного перевода:
Я был – не Я. Лишь грёза, сон.
Повсюду – звоны! звуки,
И тьмы творения хитон,
И всеблагие руки.
Проснулся – я уж Ты, а тут –
Внизу, вверху – зеркально
Миры горят, миры бегут
Рекою музыкальной.
сноска 7
[отрывок из стихотворения «Не Зевс, не Пан…» - прим. пер.>
Це сфера упевненого довіряння самого себе світові "соняшних кларнетів":
Это сфера уверенного доверия самого себя миру «cолнечных кларнетов»:
Слухаю мелодій Слушаю мелодии
Хмар, озер та вітру. Облаков, озёр да ветра.
Я бреню, як струни Я бренчу, как струны
Степу, хмар та вітру. Степи, облаков да ветра.
Всі ми серцем дзвоним, Все мы сердцем звóним,
Сним вином червоним — Грезим вином красным –
Сонця, хмар та вітру! [8> Солнца, облаков да ветра!
вариант рифмованного перевода:
Слышу звон мелодий
Туч, озёр да ветра.
Я бренчу, как струны
Туч, степи да ветра.
Все мы в сердце звóним,
Грёз вином червонным –
Солнца, туч да ветра!
сноска 8
[отрывок из стихотворения «Цвiт в моєму серцi…» - прим. пер.>
Вірші цієї групи засвідчують рівень "сліпої" свідомості молодечих літ, пантеїстичний рівень самовизначення. Саме тут маємо сліди прочування, передчуття світу за закритими дверима людських діянь; це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу).
Стихи этой группы подтверждают уровень «слепого» сознания молодых лет, пантеистический уровень самоопределения. Именно здесь видны следы пред-ощущения, предчувствия мира за закрытыми дверьми людских деяний; это контакт с миром на расстоянии, до первого с ним знакомства (а знакомство возникнет после чёткого размежевания себя и мира).
В системі Тичининої космогонії це найвища духівна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації.
В системе космогонии Тычины – это высшая духовная сфера, где-то на уровне эмпиреев. Это самое высокое небо поэта, абсолютно неподвластное законам гравитации.
Мова цієї сфери тьмяна і знепредмечена. Слова здебільшого означають рух, настрій, колір, а передовсім — музичний тон, барвозвук. Єдина функція слова — не передавати зміст, а тільки озвучувати нагірню поетову радість, заповнювати простір межи дискретними спалахами авторського захоплення:
Язык этой сферы туманный и беспредметный. Слова в большинстве своём означают движение, настроение, цвет, а прежде всего — музыкальный тон, цвето-звук. Единственная функция слова — не передавать смысл, а только озвучивать возвышенную радость поэта, заполнять пространство между дискретными вспышками авторского увлечения:
Думами, думами — Думами, думами —
Наче море кораблями переповнилась блакить Будто море кораблями,
переполнилась лазурь
Ніжнотонними: Нежно-тонными:
Буде бій Будет бой
Вогневий! Огневой!
Сміх буде, плач буде Смех будет, плач будет
Перламутровий... Перламутровый…
вариант ритмизированного перевода:
Думами, думкáми –
Будто море кораблями, переполнилась лазурь
Нежно-тонными:
Будет бой
Огневой!
Смех будет, плач будет
Перламутровый…
Тут панує діонісійська стихія, що не знає полярностей: і радість, і горе — майже тотожні речі, бо кожна із них виявляє тільки надмір вітальних сил, для яких і усмішка, і плач — тільки форми гри.
Здесь правит дионисийская стихия, не знающая полярностей: и радость, и горе — почти тождественные вещи, потому что каждая из них выражает только чрезмерность животворных сил, для которых и улыбка, и плач — только формы игры.
Любая, милая,— Дорогая, милая,—
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай или, загрустив, ты ходишь,
или
налитая счастьем до края
Там за нивами: Там, за нивами:
Ой одкрий Ой открой
Колос вій! Колос ресниц!
Сміх буде, плач буде Смех будет, плач будет
Перламутровий...[9> Перламутровый…
вариант ритмизированного перевода:
Любая, милая –
ты иль грустная гуляешь, или счастья – через край
Там, за нивами:
Колос твой –
Взор открой!
Смех будет, плач будет
Перламутровый…
сноска 9
[отрывки из стихотворения «Арфами, арфами…» - прим. пер.>
Незначні спроби відрізнити себе від хаосу — дуже довільні, їм бракує задуманості й мети. Це спроби окреслення все того ж хаосу.
Незначительные попытки отделить себя от хаоса – очень произвольны, им не хватает задуманности и цели. Это попытки очерчивания того же хаоса.
Сизокрилими голубками Сизокрылыми голубками
У куточках на вустах В уголочках на губах
їй спурхнуло щось усмішками — её вспорхнуло что-то улыбками
Й потонуло у душі...[10> И утонуло в душе…
вариант ритмизированного перевода:
Сизокрылыми голубками
В уголочках, на губах
сорвалóсь с неё улыбками –
И запало в глубь души…
сноска 10
[отрывок из стихотворения «Десь надходила весна…» – прим. пер.>
Ця сфера визначена за найбільшим масштабом виміру. Найменш конкретна, вона є зоряною туманністю поетового генія.
Эта сфера характеризуется наибольшим масштабом измерения. Наименее конкретная, она является звёздной туманностью поэтического гения.
До цієї емпірейної сфери належить переважна більшість поезій збірки. І майже всі вони зосереджені спочатку книги.
К этой эмпирейной сфере относится подавляющее большинство стихотворений сборника. И почти все они сосредоточены в начале книги.
Їхній автор у своїх сприйманнях-виявах (а для цього Тичини, до речі, майже тотожні) формується надсферною космічною музикою, єдиним справжнім суб'єктом поезій цього циклу. Бо сам Тичина — тільки продукт її звучання. Світ сфери в такій же мірі підпорядкований поетові, в якій поет підпорядкований сфері.
Их автор в своих восприятиях-проявлениях (что для этого Тычины, кстати, почти одно и то же) формируется надсферной космической музыкой, единственным настоящим субъектом этого поэтического цикла. Ибо сам Тычина – только продукт её звучания. Мир сферы в такой же степени подчинён поэту, в которой поэт подчинён сфере.
Ця гучна сфера струмує "музичною рікою", позбавляє "безтелесу субстанцію" будь-якої іншої структури, окрім форми гучного струмування. Тут немає і натяку на предметний світ. Дається взнаки надлишок поетової енергії — шаленіють граціозні пристрасті й відчуття, йде процес творення нових слів, які здатні — бодай приблизно! — означити цю небачену в усій українській літературі наддуховну сферу. Тут і паралельне ведення кількох музичних мотивів, і членована по різних рядках, приблизно в одну шістнадцяту тривалості, думка ("Я хочу бути — як забути? я хочу знову — чорноброву?"). Вислів тут явно не встигає за відчуттями. А чіткіше фіксування самих відчуттів вносить небажані для гармонії ритмічні перебиви.
Эта громкая сфера струится “музыкальной рекой”, лишает “бесплотную субстанцию” какой-либо другой структуры, кроме формы громкой струи. Здесь нет и намёка на предметный мир. Сказывается избыток энергии поэта — буйствуют грациозные страсти и ощущения, идёт процесс создания новых слов, которые способны — хотя бы примерно! — обозначить эту невиданную во всей украинской литературе над-духовную сферу. Здесь и параллельное ведение нескольких музыкальных мотивов, и расчленённая по разным строкам, примерно в одну шестнадцатую размерности, мысль (“Хочу я быть – как забыть? хочу я снова – черноброву?”) [11> . Фраза здесь явно не успевает за ощущениями. А более чёткое фиксирование самих ощущений вносит нежелательные для гармонии перебои ритма.
сноска 11
[цитата из стихотворения «Закучерявилися хмари…» – прим. пер.>
Коли при читанні "Соняшних кларнетів" згадуються такі імена, як Поль Верлен чи Артюр Рембо, то це якраз завдяки цій першій сфері.
И когда при чтении «Солнечных кларнетов» припоминаются такие имена, как Поль Верлен или Артюр Рембо, то именно благодаря этой первой сфере.
ID:
1028986
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 21.12.2024 07:26:46
© дата внесення змiн: 21.12.2024 10:14:11
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
