ІНКЛЮЗІЯ
Поема
1
Вітя — глухий аутист —
Чатиться з новозеландцем.
Знає “Стратегії”* зміст,
Має себе за посланця —
Із паралельних світів
Чи із надзоряних воєн.
Просто сюди залетів —
Наче з майбутнього воїн...
Ходить на куошінкай
І прибирає в кафешці.
Каже бабуся: “Звикай,
Будеш пристроєний врешті”.
У понеділок — спортзал,
А у вівторок — кав'ярня.
Тренер учора сказав,
Що в нього техніка гарна.
Розклад такий через день.
Потім він висне в смартфоні.
Там йому всесвіт гуде,
Інше життя у долоні.
Іноді плутає час
Чи утікає у простір.
Серед утіх і нещасть
Жити виходить непросто.
Чує образи щодня,
Кривдників факами тролить.
“Я не віслюк, не свиня.
Я особливий”, — говорить.
Хто зна, який в нього світ,
Де він один із собою?
Як розтопити цей лід,
Що поміж нами стіною?
2
Швидше б уже вихідний.
Вітя поїде до тата.
Буде по вулицях з ним
На самокатах літати.
Узи порвали батьки.
І проживають окремо.
Стали навіки ніким —
Без почуттів і потреби.
Інша у тата сім'я.
Там уже братик-ангелик.
Думає Вітя: “А я?
Де моє місце стратегій?”
Мама лишилась одна.
В подруги мешкає тільки.
В тої забрала війна
В інші світи чоловіка.
Як і чому розійшлись
Тата і мами дороги,
Вітя ще взнає колись,
Як доживе ще до цього.
3
Він переміщений був
Із окупації, звісно.
Часом питає: “Бабуль,
Що там у нашому місті?”
“Орки, — зітхає вона. —
Наше житло розгатили.
Там окошилась війна.
Фронт нас ударив із тилу”.
Ну а дідусь промовчить.
Над ноутбуком схилившись.
Бо незупинена мить —
Це неврятована вічність.
Він журналіст, а тому
Має вести свій літопис
Про цю війну світову
Проти зомбованих товписьк.
Ні відпочинку не зна,
Ні вихідних, ні відпустки.
Каже: одна новина —
Світ докотився до пустки.
Ну і якщо це йому
Не пояснити на пальцях,
Він полетить у пітьму
По галактичних окрайцях.
Гепне у чорну діру
Чи розлетиться на шмаття.
Потім його не зберуть
Навіть по розуму браття...
Ну а бабуся щодня
Тихо чаклує на кухні.
Так її старість мина
В будні, що вже непробудні.
4
Вітя іще до війни
Жив у містечку на півдні.
З мамою разом вони
Мрії плекали амбітні.
Він після школи хотів
Вчитися на програміста.
Серед уявних світів
Був сам собі сценаристом.
Потім у їхнє життя
Раптом війна увірвалась:
Грізне сирени виття,
Мови чужинської галас,
Бачив він через вікно
Повні камази солдатів,
Я к у страшному кіно
Про психопатів-мутантів.
Згодом “хаймарс” прилетів
Прямо по базі чужинців.
Вітя ховався під стіл —
Стіни тряслись у будинку.
Ну а коли дідуся
Кинули орки за ґрати,
Мама поблідла уся:
“Треба нам звідси тікати”.
Їх земляки підвезли.
Їхали довго й поволі.
То у колонах повзли,
То ночували у полі.
Крізь лабіринт блокпостів
Тиждень, ховаючи очі,
Через Одесу на Львів
Їхали мовчки до Польщі.
Вітя до школи пішов.
Польську учив досить швидко.
Довго ще в ньому жив шок,
Як у історії свідка.
5
Потім узнав, що дідусь
Вирватись зміг із застінку.
І, подолавши біду,
Виїхав на Україну.
Разом з бабусею він
Згодом добравсь до столиці.
Щоб долучитись до змін,
На перемогу трудиться.
Так цілий рік проминув.
Вітя пройшов аж два класи.
Та попри страх і війну,
Мама рішила вертатись.
Так опинились вони
В Києві, де ще раніше
З татом жили до війни,
Тільки у часі геть іншім.
Хоч і блекаути тут,
І дошкуляють прильоти,
Але надії ростуть
Про непохитний наш спротив.
6
Вітя буває сумним.
Сяде він за піаніно,
І ручаєм чарівним
Звуки у всесвіт полинуть.
Звідки мелодій вогонь?
Цьому ж не вчивсь він ніколи.
Може, то серце його
Лине в лункі видноколи.
Пальці шукають мотив,
Клавіші тенькають ніжно.
Він з інструментом на ти.
Грає натхненно й безгрішно.
Стільки трива цей концерт,
Скільки душа розкошує.
Хлопець тримає акцент
І на мажорі віншує.
Потім в задумі замре,
Кришкою дзвякнувши різко.
Наче між “до” і між “ре”
Хоче поставити риску.
Спинить свої відчуття,
До ноутбука почовга...
Там віртуальне життя
Вже зачекалось на нього.
7
З мамою їздив Вітьок
По слухові апарати.
Врешті старим вийшов строк.
Треба було їх міняти.
Диво сучасних ідей
Ще й із крутим застосунком.
Для особливих людей
Із майже втраченим слухом.
Хлопець тепер на коні.
Чує він шум за балконом.
А у душі, в глибині
Смуток стоїть териконом.
Все розуміє, мабуть.
Вже дев'ятнадцятий свиснув.
Він архівує в майбуть
Те, що у ньому зависло.
Як він з батьками малим
Їздив до Криму, у гори.
З татом далеко заплив
Катамараном у море.
Фоткав дельфінів, мальків.
Їв там креветок і крабів.
Скільки промчало років,
Та ще струмує в нім радість.
8
А із душі глибини
Враз проривається пекло.
Це із чиєї вини
Хлопцю так в світі запекло?
Він проклинає усіх.
Б'ється із власною тінню.
Чує образливе: “Псих.
Треба його в божевільню”.
“Вбийте нарешті мене!
Жити із цим — просто мука”.
“Вітю, не смій. Це мине”, —
Дід утішає онука.
Врешті, закінчиться зсув.
Хлопця мара перетрусить.
“Бідна дитина. Заснув”, —
Скаже дідусь до бабусі.
Потім запалить свічу
Всесвіт покличе з молитви.
Бог ще її не почув,
Щоб справжнє диво створити.
*Стратегія — популярна сучасна комп'ютерна гра.
2024
Олександр Гунько
ID:
1029300
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.12.2024 18:47:31
© дата внесення змiн: 25.12.2024 18:47:31
автор: aleksgun
Вкажіть причину вашої скарги
|
