Твій силует мілішає сильніше.
Занурюючись в синю далечінь.
І так зникає... А ти був найбільшим
Моїм коханням, витвором моїм.
Із кожним кроком танув, віддалявся
По шкірі струм холодний пробігав,
І все таки я мужньо протрималась
Допоки ти дощенту не розтав.
Відкинув вітер вбік густе волосся,
З моїх заплаканих і стомлених очей
Напевно, марю, та на мить здалося,
Що він живий, він тут, серед людей.
Я не зігрію руки у кишенях,
Холодна, вездисуща синя мла
Стає густішою, приблизилась до мене,
Немов твій докір – гнівна і німа.
І я здригаюсь, бо не чути кроків,
Бо зник навіки, щез твій силует!
А я любила, стільки довгих років,
А я не вміла бачити прикмет.
Я йду рішуче через сині шати,
Любов моя зосталась без керма,
Ти теж в імлі приречений страждати,
Бо озирнувся, а мене нема...
