Прадідові моєму Мовчанюку Павлові Миколовому,
заможному господареві (Соловки - 1933; Сибір - 1937 )
Вони ідуть переді мною.
Ідуть.
Ідуть.
Ідуть.
Ідуть.
Ідуть колоною й юрбою
Ті роки, сповнені журбою,
Яких довіку не забуть.
Яких, на щастя, я не знаю,
Та я – потомок тих часів,
В яких із сталінського «раю»
Оскалом хижим визирає
Комуни гаспидський засів.
Ідуть мої брати і сестри
З, пробитим кулею, чолом
За правду, що між люди несли,
Скатовані, але воскреслі,
З важким, та праведним хрестом.
Ідуть під дзвін церков розбитих
В німій печалі матері,
А на руках - попухлі діти –
Невинні мученики світу
На більшовицькім «вівтарі».
Ідуть у супроводі псів
За ніч посивілі батьки,
Хто у колгосп не захотів
Віддати труд своїх дідів,
В Сибір ідуть, на Соловки…
Трамбує їх НКВД :
За ешелоном – ешелон,
Під гаслом - «Партія веде!»
…Та більшість смерть свою знайде
На радість прихвоснів-знайдон.
Іде голодний тридцять третій,
Червона шириться чума,
І люди, владою обдерті,
Ідуть.
Ідуть назустріч смерті
Й, здається, їм кінця нема.
…Закрию очі від знемоги –
На серці розпач, жах і лють –
І руки підійму до Бога…
А там за обрієм – дороги.
І душі йдуть.
І йдуть.
І йдуть...
Страшно читати, страшно згадувати, страшно і обурливо слухати, коли навіжені старпери
кричать:"А вот при Сталине!.. Он не знал!.. Это на местах творили!.." і таке подібне... Браво, Саня!
