Бувши небесним
Сонця слугою,
Засліплений променем птах-хмародер
Звуком чудесним,
Світла струною,
Грався в блакиті і небо продер...
Він зняв окуляри
Рожеві та сині,
Та міцно долонями очі закрив,
Серце в футлярі,
Розламаній скрині,
Із краю змарини додолу впустив...
Жбурив донизу
Власну частину,
А знизу кохання його підняло,
Підкинуло хмизу
В його середину,
Й багаття у ньому тим здійняло.
Серце горіло
Дуже красиво,
Вільним і теплим здавалося всім,
Доля ж уміло
Побачила диво
І хтиво схотіла побавитись ним...
Взяла в долоню
Нову забаву
Та й понесла врочисто собі,
А птах у погоню,
Покинувши хмару,
Зістрибнув із неба в безумній мольбі...
Тільки от пір'я
Все по дорозі
Порозліталось і впало, мов сніг,
Птах, як ганчір'я
На лютім морозі
Купою білою на землю поліг...
Промінь весною,
Друг віддавна,
Хмари відкривши музику вдарив,
Все тою струною,
Що грає сама,
Розбурхав знову птаха, що марив...
А той озирнувся
На свої крила,
Які покривалися пухом рясним,
Й тут усміхнувся -
Оновлена сила
Линула з серця поряд із ним...
Поклавши до скрині
Своє багатство,
Знову невміло він рушив у рай,
В пр́остори сині,
Загублене царство,
По шляху нелегкім у свій небокрай...
так сумно але так красиво.. ціла історія... ти знаєш, я так не вмію...
M.E.(nachtigall) відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ну зате в тебе є інші сторони таланту, яких мені бракує))
А ця річ... Вона просто страшенно не вмоєму стилі. Я сам був дуже в шоці, коли мене на таке пробило))