Питаєте ви про любов, кохання,
Чи хоч колись кохав я до нестями.
Та вас чекає лиш розчарування, -
Не можу описати це словами.
Що вам, котрі, не знаючи про гідність,
Не знаючи про відчай і відвагу,
Що вам, котрим властива тільки підлість,
Розкажу і не викличу зневагу?
Ви є раби своїх фантасмагорій,
Котрі вам душу й розум полонили.
Здається, навіть і в безмежнім морі
Не було б в вас і крапельки ЛЮДИНИ.
Бо ви, підлеглі строгих забобонів,
Не здатні найпростішого збагнути.
Ви корчите із себе Соломонів
Й не здатні скинути розпусти пути.
І промінь світла, що крізь мряку сяє,
І лист осінній, що кружля в повітрі.
Для вас нічого це не означає.
Для вас вже інші речі заповітні.
Хіба ви вдень рахуєте хвилини,
Секунди й навіть миті свого щастя?
Ні, бо для вас вже інше є важливим,
Ви не одної із коханням масті.
Тож я кажу що не кохав ніколи.
Бо буде це для всіх нас найзручніше.
Ви посмієтесь, скажете - він хворий,
А я вже з вами не побачусь більше.
гарно.
