Шепоче дощ думки свої шалені,
А вітер виграє щось на шибках.
Стою сама, але чомусь весела,
Не відізветься сум в моїх очах.
Стою сама, та посмішка не сходить
Із вуст моїх. Вона жива.
Я запізнилась через дощ на потяг
З якого вороття нема.
Цей потяг ти. Твої обійми ніжні
І ласки рук, і блиск твоїх очей.
Від них втікаю, бо вони як лезо
Так тяжко ранять серденько моє.
