Лісова королівна
Судять липи, немов сусідоньки,
Як приходить гість знов до гаю:
«Не утішився анітрішечки.
Чи від туги приємність має?
Довго тут ходив і загадував,
Що повернеться його втрата…
Та від змін даремно б хто утікав,
Що пішло, те слід відпускати».
Так шепочуть розумне бачення,
Та гість в шепоті слів не чує.
Про ту помилку, що не пробачити,
Знов король-удівець міркує.
«День нудний, принцеве народження,
Був тоді: бали та промови,
Та чекання красунь стривожених:
З ким до танцю мені завгодно.
В смерку я – до гаю від святечка.
Раптом тут між лип – сяйво гарне,
Й на галяві – маленька лялечка,
Та краса її бездоганна.
«В замку вашім натовп – такий страшний,
Тут тебе привітати можна?»
Хоч початок здався мені смішний,
Голосок я слухав би довше.
- Незрівнянну радий зустріти я.
Ти до нас із якого краю?
- Тут живу я, хазяйка вільная.
Над цим гаєм я владу маю.
- На моє тоді зазіхаєш ти –
Отже, будемо воювати! -
Бачу в неї я вираз сумоти,
Спохватився: - Не бійсь, це жарти!
Миру знак пожалуй! Охоче я
Стану твій найвірніший лицар.
Рукавичка її зеленая
Пасувала мені для мізинця.
- На розмову ще прийдеш ти сюди?
- Вже служитиму без осуди.
Як себе я з дивом зв’язав– то жди,
Повели – приходити буду.
Сперш до неї ходив я з жартами,
Щоб нудота не так гнітила
Біля трону. З малям балакати
Не наука для здоровила.
Та вона, як стрічались радо ми,
На очах моїх підростала,
І вже не малою принадою,
А красою вищою стала.
Загравав з дівчатами вже – та їх
Після неї не пригадаю.
Лиш пістряве шмаття я бачу в них,
А вона – свіжий квіт, живая.
Два несхожі щастя той час єднав,
Щастя спільне з них поставало.
Я байки розказувать зволікав,
Як для мене вона співала.
Я у вечір новий під липами
Попросив: «Будь мені за жінку!»
Так відповіла: «Нероздільні ми,
Як чужим ти не станеш тільки».
- І не помишляй, щоб настав кінець
Нероздільності любій нашій! -
І одяг я їй золотий вінець
На вінець із ясних ромашок.
Віддалялись наші найкращі дні,
І відкрилась відмінність хутко.
Мріяли про спільне майбутнє ми,
Та я мірив мрію рахунком.
Уявляв я місто, куди ідеш,
Щоб хвалити його до неба,
А вона мені: – Ліс – це місто теж,
Лише натовпів тут не треба.
Найміцніше хотів я побудувать,
Щоб нам довше не забуватись,
А вона: - Є міць, ти її не зрадь,
За промінчик треба триматись.
Спір за спором, вона ріст втрачала свій,
Говорили ми вже інакше,
І тепер не вищу красу я в ній,
А наївне малятко бачив.
День тяжкий був, прощання з батечком,
І пишнота вкривала горе.
Дядькова дочка, біль мій бачачи,
Підійшла тужити зі мною.
Хитромудру вела розмовоньку,
У гірку годину – медвяну.
Є на суті її темна родимка,
Хоч краса її бездоганна.
Слухав я, горюючи, панночку
І подумав: «От був би вибір!»
Загубилась тут моя лялечка…
Я собі все казав, що виграв.
Помічницею стала інша та,
Вимагала також немало…
І до гаю знов водить сумота
Закликать, що видінням стало.
«Як велить потреба, так і обрав», –
Я брехав би, як хто спитає,
Та розкаявся, як старіти став,
Почуття вини не лишає.
Чи жива вона? Все до небуття
На шляху – оминуть хто може?
Так, вона живе – якщо кличу я,
Її суджений, хоч несхожий!
18.02.2025
За мотивами казки боснійських сербів «Маленька віла».
ID:
1033550
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.02.2025 22:20:28
© дата внесення змiн: 20.02.2025 10:54:50
автор: Валентина Ржевская
Вкажіть причину вашої скарги
|
