Столикий місяцю, моя зрадлива втіхо,
Лукаво посміхаєшся...Те байдуже мені!
Згораю усередині... Я знала, що на лихо,
На сльози твоя посмішка. Отак лежу на дні
Колодязю глибокого, прикована кайданами,
Німіє, терпне тіло у крижаній воді.
Та зовсім не важливо це, сріблясто-синім пломенем,
Коханням забороненим палатиму тоді
Коли тебе побачу знов. Розчавлена, розгублена,
Залежна і принижена. Але така жива!
Нав’язливою ніжністю і пристрастю розбурхана,
Тяжінням збожеволіла. Як вся земна вода.
Не думай, не боятимусь того, чого судилося.
Я знаю, скоро зникнеш, покинеш назавжди.
Забудеш ту, що нОчами так віддано молилася
За те щоб хоч на мить одну був справжнім з нею ти.
Дуже чуттєва поезія,прониклива і емоційна. 
Таки пройняло... 
