книги стають ріками приспаними,
снодійним губляться в затоках свідомості.
серед вас я завжди ніяковіла,
тіло покривалось ластовинням сумнівів
і я прагла розповідати про кімнатні океани.
зарано дісталась берега в кишені ще з вірою,
гребуючи синькуватою шкірою,
приміряла на себе десятки чужих існувань.
я чула як ти шепотів: "краще стань...
стань собою принаймні на кілька мовчань"
і голос твій тоді котився під ноги кулею...
та якось збагнула я, що він не умів звучати,
лише розріджував стіни й без того хиткої кімнати,
коли дві сторінки, мов крила, хотіли літати
і кидало мене від дахів до глухого безмежжя.
"я стежу завжди за тобою"...
а знаєш, я звикла...
і навіть коли прорізають надію підточені ікла,
я друзям малюю себе безперервно живою, -
отак біля тебе...
отак обійнявшись з тобою...
і ріки несуться додому щоб намертво впасти,
заснути, забути, любити, творити контрасти,
де час перестав поспішати і став лиш словами...
забувши про вас,
залишаюся подумки з вами.
)
и якось инакше. бильш конкретниша стала. ризка
