Ми байдуже знімаємо маски,
Наші рухи на диво спокійні.
Не герої з історії Кафки,
Наші успіхи в щасті помірні.
Наші жести німі і безглузді,
Погляд двох утесався у кут.
Часом вільні , для себе осудні,
Наший холод по тілу мов спрут.
Нині душі в коробці з бетону,
Білі маски на світлім дивані
Все життя у старім телефоні,
Ну а пристрасть замкнулась у ванній.
Всі ці маски без душ і без тіл.
Уже вкотре блукаю по колу.
За вікном і Хрещатик, й Поділ
Засинають безпечно і кволо.
Такі ж порцеляни завжди.
звідкіль на обличчях рум’янець?
Ти досі втікаєш туди,
Де для себе ти все ще повстанець!