Совість приспали ми дикими оправданнями,
І не тривожте більше її завчасно.
У лабіринтах брехні я давно пожинаю щастя:
Снідаю ним, запиваю його ваганнями…
Я заблудилась в долонях чужих затиснена,
В нотах зі слів, у самотніх дощах із відчаю...
Й ніби спокійна, бо більше втрачати нічого, -
Сліпо тиняюсь від пристані і до пристані!
Хто його знає, коли ви мене побачите,
Може, «мактуб» - я згнию у підводних течіях:
Скована болем, залишусь його малечею,
Тільки без нього ніщо вже не має значення.
Ця порожнеча притихла в режимі ковзання, -
Біль розтікається ніби чорнило в зошиті...
Ти, що заповнював простір в мої душі
Будеш у дУші, без натяків на продовження.
