Вже як война ся кінчала
І нацисти йшли до нір.
Невідома сила встала –
Повставав народ із гір.
Не хотів бо люд той вільний,
Що в трембіти трембітає.
Щоби Сталін божевільний
Панував над їхнім краєм.
Формувались у боївки
Мужні воїни повстанці.
В лісі рили десь криївки,
Де не знайдуть голодранці.
Та чума червонопика
Не схотіла довго ждати.
Хоч її ніхто не кликав –
Все ж припхалася в Карпати.
То прийшла комуна в гори,
Щоб людей усіх навчити.
Позвільняти всі комори,
Землю рівно поділити.
Й засвистіли кулі лісом,
Аж луна пішла із гір.
Хто вставав на них із крісом –
Швидко їхав на Сибір.
Бо ловили їх солдати
В жовтій формі і кашкетах.
Всіх могли там розшукати
І в снігах, і у заметах.
Били танки по Карпатах
І “катюші” там стріляли.
Так “червоні” у бушлатах
На землі чужій стояли.
Й серед тисяч тих солдатів,
Серед тих пагонів різних.
Була пара “акробатів”,
Два бійці доволі грізних.
Перший родом із Тамбова –
Пєтькай завжди величався.
Другий хлопець із Ростова –
Ванькай змалку називався.
Вони якось враз здружились
Мали, певно, долі схожі.
І комуні прислужились,
Завжди були насторожі.
Не розлий вода друзяки.
Разом несли свою службу.
Глизували з них вояки,
Засміяли щиру дружбу.
Не стерпіли сміх лукавий
“Ванька с Пєтькай” – двоє друзів.
В бій пішли вони кривавий,
Щоб уникнути тих глузів.
Дуже чітко спланували
Й операцію здійснили.
Стару бабу згвалтували –
Всім повстанцям відомстили.
І свиню потім украли
У якоїсь молодиці.
Дзвін для чогось теж забрали
Із церковної дзвіниці.
Все їх очі ненаситні
Намагались відібрати.
Москалі ж бо непохитні,
Хоч-не-хоч, а мус віддати.
Була служба, як медова,
Люди тихо вже мовчали.
Йшла комуни розбудова
І “бандери” притихали.
Рідко дуже йшли в атаку,
Свій запал чомусь згасили.
І не гнали вже “собаку”,
Замалі були в них сили.
І розслабились “рєбяти”,
Вже повстанців не боялись
Несли з боку автомати
Й часто голосно сміялись.
Раз відвідавши гостину,
Десь на хуторі старому.
Прямували у частину,
Незважаючи на втому.
Та почули постріл ззаду,
У якомусь лісі-лузі.
Напоролись на засаду
“Ванька с Пєтькай” – двоє друзів.
“Стійте хлопці!” – лиш почули.
“Зброю здати! Руки вгору!”
Були то з УПА гуцули,
Що тримали непокору.
І скорились хлопці тихо,
Не хотіли ще вмирати.
На яку біду і лихо
Вождь послав їх у Карпати?
Стали друзі говорити,
Щиро вибачень прохали.
Щоб повстанців підкорити –
На коліна разом стали.
Говорили все, що було.
Хто є зрадник, хто доносить.
Бо дивилось на них дуло,
Що до правди стежку косить.
Та повстанці враз охоче
Провели свій суд у полі.
Де струмок малий дзюркоче,
Де ростуть старі тополі.
Прочитав їм вирок звично
Ставний, бравий командир.
Присудив той суд “Довічно
Хлопцям дати волю й мир.”
Й дали волю комуняці,
Там де ріс чортополох.
І зависли на гілляці
Вірні друзі разом, вдвох.
Поступила похоронка
У Тамбов і у Ростов.
“Нє даждьотса мать рєбьонка
Із бендеравскіх лєсов.”
Його знаменита поема "Василь Тьоркін"... А куди подівся Украдений голос?
Бойчук Ігор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
От і я про це думаю. Його вже другий раз видаляє адміністрація сайту, і що головне - без жодних пояснень. Підозрюю, що висміювання теми голосування на Донбасі комусь сильно ріже очі і на цьму сайті.
Легко написано! Пригадався з радянської шкільної програми Твардовський...Заслужено 5 балів.
Бойчук Ігор відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Твердовського на жаль не читав. Під час мого навчання його в програмі вже не було. А щодо написання, то писалося дійсно легко. Напевно тому, що виріс в тих місцях де відбувалися схожі події. Щиро дякую!
Пригадався з радянської шкільної програми Твардовський...Заслужено 5 балів.
