Вони були досить схожі,
Вона хотіла жити а він померти
Жили собі як прості перехожі
На вулиці нещасних і доволі впертих
Він був добряком, приємним чоловіком
Вона ж була стерва і не вміла терпіти
Але щовечора вона сиділа перед своїм вікном
І тихенько плакала, думала що ж їй робити.
Він кусав губи від нестерпних мук
Які завдає йому страшна хвороба
Рішення прийшло, і взялося лезо до рук
Перед ним відкрилася нова дорога
А вона в глуху ніч сиділа біля ліжка
Від переживання та страху руки тряслися
Сльози котилися по її щоках та губах
І в голові було одне слово «Помстися»
Її син лежав повністю нерухомий,
Але ще міцно тримав її за теплу руку
Рік тому його збив якийсь невідомий
Який не допоміг йому, не подавши руку
Він втік, старався не згадувати про те,
Але щоночі він бачив того хлопця у снах
Він просив, благав його про допомогу
А чоловік прокидався зі слізьми на очах
Чим більше часу минало,
Тим йому ставало гірше
Він проклинав себе, все його вбивало
Обіцяв собі не сідати за кермо більше
Але обіцянки вже марні, хлопець інвалід
Час назад вже ніяк не повернеш
Йому здавалося, що він пішов під лід
А під водою вже ніяк не вдихнеш.
Чоловік помер, він перерізав собі вени.
А юнак продовжував лежати,
Вона за ним доглядала, лікувала його рани
І щоночі від горя їй дуже хотілось кричати.
Вона шукала того хто зробив так з її сином
Хотіла подивитися в очі і плюнути в обличчя
А він вже давно спокійно лежав під ґрунтом
І його тепер вже ніхто не покличе.