Рушника коханому на світанку тихо вишивала,
І калині під вікном душу сповідала.
Все, що так смиренно зберігала – все йому плекала.
Кращих барв не шкодувала, все віддала
І Петлясті візерунки, ніби чарувала –
А на них його дорогу щастям устеляла
І в думках щоночі ніжно цілувала,
Бо в житті так щиро тільки раз кохала.
Та розлука-пані долі не признала
Крижаної ночі нитку обірвала,
Всі крапки над «і» вмить порозтавляла,
Ніби полонина в спеку спрагу втамувала.
Скільки часу я себе картала, сил не шкодувала
Що красу барвінку я не передала,
Що любов палку не спасла , не врятувала!
Лиш одна калина знала й віщувала -
Я для нього не рушник, а долю вишивала.
