Залюблена у блакитні очі, я з повагою простягаю тобі черепки як доказ зразковості наших стосунків. Кожен з нас, сліпо вірячи у світле спільне майбутнє, убив мрії сьогодення, вгамував свою втому. Надія… Безсмертна і вічна надія розсипається розбитим склом, розлітаючись уламками вусібіч. А ми, намагаючись не показувати людям свої прикрощів, весело притрушуєм ЦЕ опалим пожовклим листям. І там, у яскравих барвах осені, під пекучо-гарячими сльозами дерев стихає благальний шепіт ще живої недозагубленої душі кохання.
Давай прикрасимо цей ритуал солодко-задушевними піснями. Щоб аж щеміло серце. Щоб трепет крил щойно впійманої птиці нагадав незабутнє. Щоб вітер не зривав шати з дерев і не кидав увесь цей смуток мені до ніг.
Давай відсвяткуємо свято смерті нашого кохання сухим ковтком з порожніх келихів уявного неіснуючого трунку.
Не стримуй вітер, хай осінь подарує свою ліричну журливу пісню на прощання. Нехай бринять струни і не стихає тихий спів, нехай він розливається луною поміж цих зніяковілих самотніх дерев і піднімається вверх, до безмежного вічного неба, пестить його блакить і невагомим маревом окутує усі закутки нашого, такого маленького і тісного світу. Нехай заставить наші серця битися сильніше, донезмоги, до болю в грудях, пульсації у висках і тремтіння рук. Нехай ця мелодія змусить хвилюватися, сумувати за втраченим скарбом, не дозволяє радіти безглуздим вчинкам і вважати, що все здійснено вірно, послідовно і логічно. Нехай цей реквієм за нашими мріями збентежить наші думки, змусить зупинитись. Перестати бездумно і бездушно критикувати один одного, нарікати на невимушені непорозуміння, а просто дасть сили... Хоча… Ця ода нашому загиблому коханню тепер уже не змінить нічого.
Не стримуй осінь, хай вітер подарує нескінченний вальс пожовклих листочків. Нехай вони кружляють собі у своєму останньому танку, допоки ми не відчуємо їх шерхіт під своїми чобітьми.
Ми вбили наше кохання. Вбили… Гострими болючими словами… Втопили гіркими сльозами, оббрехали порожніми обіцянками, зґвалтували брудними ритуалами. Ми… Злі і ненаситні потвори, безсердечні, підлі… Ми… Вбили і поховали наше Жовтенятко.
Надія, така колись безсмертна і вічна, тепер розбита і розсипана. Давай скинемо черевики, потопчемось на могилі нашого кохання. Нехай з-під купи опалого листя проклюнеться хоч один уламочок і боляче поранить нам ноги. Щоб ми відчули, як воно бути пораненим, терпіти біль, знемагати від болю, втрачати сили від принижень і неможливості нічого вдіяти, а просто повільно вмирати. ВМИРАТИ! В-м-и-р-а-т-и… Розумієш? Ні, не розумієш. Навіть не здогадуєшся.. Адже ми втратили наше Жовтенятко. Втратили… Раз і назавжди.
P.S. Середина жовтня… Пора навечір*їв, твоїх недовір і невір, і осіннього вітру…
ID:
428693
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.06.2013 10:09:11
© дата внесення змiн: 01.06.2013 20:38:16
автор: almost_happy
Вкажіть причину вашої скарги
|
