Після грози природа прагне закохати в себе. Вона така розбурхана, розхвильована, розніжена, пробуджена.
Сьогодні неділя. Мені нікуди піти. Я сиджу сам і складаю подумки свої досягнення. Так, людина надто егоїстична, залюблена у свою внутрішню суть, яка, на жаль, часто схожа на пустку. Але свою діру величиною з Бога я все ж заповнив не тим, чим треба було. Так, я успішний. Я забезпечений. Проте ці атрибути «сучасно - досконалого» чоловіка мені не потрібні, бо моє найбільше досягнення – це ти.
Через свою самотність я люблю сидіти біля вікна будинку і спостерігати, як всі кудись йдуть. Всі поспішають. Я вмощуюсь зручніше і пишу подумки новий роман зі своїх спостережень: «Молода жінка йшла додому. Хоча, ні. Звідки мені знати, куди вона йшла. Проте йшла. Цього достатньо. На її обличчі залишив свій відбиток сум. Напевно, з кимось посварилась. Розлучилась. Когось втратила. Чи й себе теж. Пройшовши кілька метрів, та дібравшись до зупинки, жінка закурила. Я не люблю, коли краса так нівечить себе. Але лише в таких випадках пахне вже не тютюном, а самозапереченням, перенесенням пристрасті на щось інше. На видовжені, немов пальці піаніста, цигарки. Вона курить повагом, довго. Певно, розтягує задоволення. Мені стає приємно. Хочеться обійняти її. Але ми ще надто чужі для цього. Згодом під’їжджає автобус. Вона викидає недопалок на землю, не у смітничку. Я відчуваю, як на ньому гинуть сліди її подиху, як майорить колір її губної помади. Жінка сідає у транспорт. І їде. Можливо, я більше ніколи її не побачу».
Так надходить вечір моїх вихідних. Знаю, що варто було б згадати і про минуле, але мій сум доїсть усі згадки про тебе, тому в мені все окликається наше «якось згодом». Якось згодом я напишу подумки роман – епопею про тебе. І зустрінемось ми теж «якось згодом» (так тоді говорила ти). Я вперто у це вірю, хоч минуло вже цілих чотири роки.
