Але хіба самотність не ворота також?
Зимове приборкання
Плоті і волі як символ твоїх покаянь.
Мовчки ступає тіло,
Душа ж витає десь далі.
І ці прадавні віддалення
Збудували каркас філософії,
Засудили на вічність смерть.
Я ховаю тебе у теплі
Щойно породженого снігу.
Тільки синіють вуста,
А розмови покрились плямами.
Я ж все вірила,
Що живий,
Поки люди,
Йшовши з храму,
Не промовили:
«Дзво’ни б’ють.
За кимось».
Б’ють. І не вони лише.
Не за кимось. А й мене.
І я вже – без духу.
Не індивід, а розтілення.
Ці повороти долі з погордою
Приносять в обіймах старість,
Що приходить з новими тріщинами,
Руйнуючи думку,
А не вже тліюче тіло.
А потім-марнославна розталість
Твоєї хиткої істини,
Яка не стрималась
І, накинувши уявного зашморга,
Упала зі стільця.
Я ж тоді пам’ятала лиш місяць і сніг,
І тузі моїй тваринній не було все кінця,
Бо я нею впивалась,
Як всі, кому віками накидали
Брехливий естетизм у таких речах,
Які треба виполювати,
Мов навалу зі слів-іноземців,
У рідній мові.
Відтепер відбиток щастя на
Усміхненому обличчі
Пророкує безумство,
Маловір’я та
Юродиву проникливість,
Що пророцтва приносить
З шепотінням,
Яке скиглить за щойно
Вимовленою правдою.
Я чекала на тебе так довго,
Що згубила себе.
О, мені вистачило б і одного
Гостя,
Але я вже не маю дому.
Тільки ж дзвони б’ють.
І все за кимось,
Коли інші (живі)
Прямують додому.
