|
Капітан команди
Нарешті мрія здійснилась! Хоча, якщо чесно й відверто, то Сашко про такий портфель спочатку мабуть і не мріяв. Вітром влетів цей хлопчик з лукаво примруженими очима, які весь час сміялись, до нашого колективу. Усім він цікавився, все старався спробувати, як то кажуть, «на зуб». Найперший зустрічав мене на зупинці з автобуса, робив по-дитячому жартівливі компліменти і тихенько споглядав на реакцію…Іноді сміялись разом, іноді получав підзатильник, а іноді реакції не було, жарти припинялась, починалась робота.
Та найбільше Сашко вивчав оте привабливе залізяччя, без якого робота в гуртку була неможлива - карабіни. Трапецієвидні, трикутні, овальні, з муфтою, що закручується чи закривається автоматично, сині, червоні, сталеві, бронзові. Ці залізячки давали змогу безпечно знаходитись на любій висоті і так же з неї повертатись до низу. Хлопчик крутив їх в руках і так, і сяк, то у тінь, то на сонце. Дуже хотілось йому знати, скільки ж коштує отаке добро. А коштувало воно насправді немало. За кожен із синеньких блискучих карабінів-автоматів, які так зацікавили Сашка, років п`ять тому я заплатила в Харківському «Рюкзачку» по шістдесят сім гривень.
Заняття проходили з чималою кількістю дітлахів. Одна партія, відтренувавшись, поспішала додому, інша – з тільки що закінченого уроку. Діти з гомоном прибігали до зали, їм так кортіло "полазити", як вони зачасту називали заняття. А я, зморена не тільки від пояснень, а й від напруженого контролю за дотриманням усіх правил техніки безпеки, хіба могла відслідкувати момент передачі спорядження від однієї дитини до іншої. Та й хто б міг подумати?!..
Якось на черговому занятті Сашко похваливсь: « А в мене вдома є точнісінько такі карабіни!», вказавши на оті блискучі синенькі. І, не дочекавшись моєї реакції, доповів: «Ми з татком в Харкові купили, по шістдесят сім гривень за кожен. П’ять штук. Тепер я зможу тренуватися ще й вдома».
Блискавкою майнула думка - звідкіля в сім’ї, де татко віддасть все за оковиту, могли взятися гроші на карабіни?.. Та й не дуже взяла сказане до уваги, бо в іншому кутку зали вже галасували діти, щось в когось не виходило, когось треба підстрахувати, а чи просто проконтролювати. А Сашко, як завше, фантазер!
Та раптом, по закінченні заняття, обліковуючи спорядження, чергові виявили нехватку п’яти синеньких карабінів…
- Сашко! Вони в Сашка! – дружньо закричали діти.
Не хотілось мені брати за петельки дитячу душу. Вирішила – ситуація розв’яжеться сама по собі. І ми продовжували готуватись до чергових змагань. Сашко крутивсь, як побита собака, то заглядав в очі, то ховавсь у віддаленому кутку зали.
Видаючи дітям спорядження, я наче ненароком кинула, що у нас замало карабінів ( не підкреслюючи пропажу). Сашку це сподобалось.
- А давайте я принесу свої з дому! І будемо користуватись! А потім я їх заберу...
Якщо чесно, мені на хвильку заціпило.
- Добре, - ледве видавила я, - принось… Такої «благодійної допомоги» від Сашка я не чекала. Мені - моє та ще й назад…
Через декілька днів синє блискуче чудо разом з усім спорядженням було упаковане в Сашків рюкзак, який залишився в підсобці до виїзду на змагання. Хіба ж міг нас підвести Сашко ?! А в моїй голові пульсувала думка – що ж буде далі?
Та ситуація дійсно розв’язалась сама собою. Через снігові заметілі всі заходи з дітьми були відмінені. Спорядження розпаковане. Сашкові карабіни так і залишились лежати в коробці разом з іншими. А сам хлопець, зробивши таку благородну справу, більше й не згадав про свою власність вартістю в триста тридцять п’ять гривень.
Чи стала уроком для хлопчика ця ситуація – невідомо, бо опісля йому ще вдалося поцупити шоколадку в буфеті і попасти на шкільний облік, з якого скоро був знятий. Не раз ми спілкувались з ним на різні теми, вирішували проблемні ситуації, але до «благодійної акції» так і не повернулись. А коли один з техпрацівників школи радив гнати того Сашка подальше, я питала у нього, а чи сама в себе: «Гнати? Куди? На вулицю, яка вмить підбере з задоволенням? До підворотні, яка навчить своїм гнилим справам?..» І ми наполегливо продовжували тренуватись, жити спільними інтересами і йти до поставленої мети.
Сашко надзвичайно здібний хлопчик. За декілька років витримав непросту конкуренцію серед сильніших . Йому дано природою. «Та що!», «Та запросто!» – його любимі фрази іноді дратують слабших. Можна й не пояснювати, що робити далі, Сашко на льоту спіймає думку, швидко втілить її в роботу і допоможе тому, хто не все зрозумів. Це – мізки команди! Та ці мізки іноді придумують такі «мертві петлі», що знову думаєш, як відреагувати?..
Якось поділилась вищеописаною історією з своїм начальником і жартома спитала: «Що порадите, Василю Петровичу?». У відповідь почула: "Читайте "Педагогічну поему", Тамаро Марківно!". Але він, мабуть і не підозрював, що мені уже можна починати писати свою…
березень 2012
ID:
436855
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.07.2013 15:24:12
© дата внесення змiн: 12.07.2013 15:30:36
автор: Тамара Васильєва
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую! 
