Мені часто сниться моє останнє з тобою літо,
Передчасним брунатним листям, таким як плоди каштану,
І коли воно мені сниться, то паралельно ввижається квітень,
Останній наш місяць без е-мейлів замість слів, смс замість зустрічей,
Місяць неприкритої віри у тебе, як в пророка і як в кохану.
І коли ці пейзажі, натюрморти живих характерів накривають мене,
Як чорні грозові хмари на стежках між Боржавських вершин,
То невідомо звідки, але у мені з’являється жага, така гостра нестача тебе,
Гостріше кисневої недостатності, наркотичної абстиненції,
Післяопераційного болю, що я пориваюcь в далекий за горизонтом клин
Лелек…Бо, мабуть, біль не мине…Точно, уже не мине…
В розчаруванні я розносив себе із сірішими зовсім людьми,
Пагубними звичками, нелегальними пігулками, надвисокими дозами.
І промінь світла, та що там промінь, реактор душі завмер серед пітьми,
Електрика не оплачена, а значить борги…Тому зустрічаю вечір
Навіть без розжареного вольфраму в співбесіді з весняними грозами.
Один…Зовсім один…Минуле кліше набралось сили рефрену,
Удавом душить артерій, ланцюгами стискає кисті.
За вікном сивочолі берези, глибокі дуби, і знайомі канадські клени,
Чекають на мене. Такого ж як вони самотнього, такого ж як вони забутого,
Такого ж стриманого як вони і такого ж попутного.
Улітку. Узимку. Непримиренного силі системи.
ID:
441660
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 05.08.2013 20:32:21
© дата внесення змiн: 05.08.2013 20:47:42
автор: ДжоніПол
Вкажіть причину вашої скарги
|
