Чому так спеко̀тно навколо?
І крапельки радості зрідка
Лиш падають. Спека. І голо.
Чорна розмітка.
Голо в містах і на пристанях.
Повсюди блукають тіні,
Лещатами спраги затиснені.
Інстинкти тваринні.
В’януть крислаті дерева -
Людських відчуттів барвистих.
У мене кімната окрема-
Зелене листя.
Приміщення цього замало,
Щоб світ врятувати зморений.
І це вже мене дістало.
Віват нескореним!
Душа відлучилась від Бога.
Джерела розради замулено.
Страждає віра убога.
Совість затулено.
Нам би в теплі долоні
Жменьку живої радості,
Таку, щоб до болю в скронях.
І аж до старості.
І спрагу вгамують квіти
Живих почуттів і овацій.
І втихне гарячий вітер
Світу прострацій .
Не важко з сірим справлятись!
В нагоді палітра зваблива,
Нема тут чого боятись.
Будьмо здогадливі.
Фарбуються мрії і спомини,
І слова, і стосунки, і вчинки,
І подих людського гомону...
Пахнуть ялинки.
Веселка на ранках сірих.
Міста в кольори вбираються.
Зникають чорні вампіри.
Розмітка стирається.
До життя повертають троянди
В людських озвірілих поглядах.
Легкий трунок сіють лаванди.
Їм би догляду!
Біга пензель. Виходить барвисто.
І краплини мізерні падають.
Хтось радіє! А решта? Якби ж то!?
Всім нагадую
До роботи взятись завзято,
Щоб прогнати гнітючу спеку.
Фарбувати життя. Багато.
Близьке і далеке.
Й не лишиться часу нітрохи
На пекучі слова і фрази,
На підлі думки і кроки.
І на маразми.
Я знаю. Світи б заливалися
Краплями радості чистої,
Якби в житті не ламалися
Душ наших пристрої.
