Особа без можливості перетворення у особистість, зодягнена у сутність чоловіка, сиділа за старим столом, ламаючи скибки хлібу, щоб потім з радістю з’їсти їх. Стіл, за яким сидів Елохім, нагадував поле для бойовища: весь у ранах, шрамах, опіках. Можливо, в цьому була його краса, цінність, бо саме за такими ознаками ти бачиш суть, її духовну наповненість через символи фізичного, її спустошеність, що з часом стає надбанням ,але той час, огортаючи щось в обгортку з переоцінки, приносить надто довгожданну смерть.
Елохіму вже за п’ятдесят. Завтра до нього приїде син, якого він не бачив чотири роки. Про що вони говоритимуть, батько не знав. Питання урожаю молодого Якова не цікавлять: він прижився у місті, а це означає, що воно виїло усю землю з його душі. Старанно прибравши все самотужки (господині вдівець не мав), Елохім сів на подвір’ї ввечері та почав слухати голос зірок, вітру, навколишнього мовчання, яке іноді одягає маску слова. В ті моменти чоловік брав до рук старого записника та писав щось схоже до щоденникових записів. Іноді, односельчани, що проходили повз, сміялись з нього. «Гляньте – но, Елохім хоче стати писакою». Тоді немолодий чоловік сором’язливо ховав записника і шарівся, мов дитя.
- Еге! - думав він. – До писаки мені далеко. Мені не вистачить старості, щоб набратись тих схилів до спостережень. Я надто заглиблювався у фізичну працю, щоб мати простір для думок. Тепер пізно.
Але він усе одно писав. З часом це стало на рівні з потребами різнорідних благ, оте по - дитячому сором’язливе нанизування літер – намистин на папір давало йому надію, віру у нові моменти, не бачені зором душі досі.
Зранку сонце запалило його старечу кімнату та постать, яка дивилась синіми очима на позавіконний світ. Сьогодні він побачить свого сина. Своє продовження, своє людинне досягнення. Підготувавши нехитрий, але щирий обід, вдягнувшись у святкове вбрання, батько пішов пішки до найближчого містечка, де мав зустріти сина. Йшов він швидко, бо запізнитись було б великою помилкою. Дійшовши у зазначене місце, Елохім побачив, що олюдненої мети його фінішу ще нема. Сівши на нову лавку, віддихавшись, старий встав. Контакт з новим, залізним, бездушним витвором машинних рук не принесло йому задоволення, тому він вирішив стояти.
Задумавшись про своє, сокровенне, батько не помітив, як його розглядає син. На вигляд Яків був досить симпатичним і зовсім не нагадував жителя міста. Одягався він просто, та й все у ньому говорило про те, що він любить простоту.
- Доброго дня, батьку! – радісно вигукнув Яків.
Елохім, почувши дорогий голос, знітився, зарум’янився і мовив:
- Вітаю з приїздом, моя дитино.
Потім він обережно підійшов і обійняв свою кров, свою дитину.
Якову стало тоді дуже добре. «Батько, як завжди, пахне хлібом і землею», - подумав він.
Йшли вони повільно. Розмовляли рідко. Елохім лише вдивлявся боковим зором у сина. «Чи все у нього добре? Чи забрало місто його душу?» - міркував він.
Молодий чоловік же ледве стримував сльози. Це була його домівка, його сакральна подорож до себе. Коли батько пришвидшив ходу, той зупинився і почав роздивлятись, вдихати навколишній пейзаж.
«Нарешті мистецтво, а не збіднілі натюрморти» - говорив про себе Яків – син.
Елохім – батько, пообідавши зі своєю дитиною, почав вести бесіду. Спочатку було важко. Роки дають і забирають своє. Але Елохіму вони дали мудрість та терпіння, тому він чекав.
На превелике здивування, Яків привіз з собою невеликий багаж. «Значить, скоро поїде» - засмутився старий. Через це йому стало тісно, боляче. Важко бо примиритись з приїздом ,а ще гірше з прощанням.
Син роздивлявся батькове помешкання, а той лише мовчки ходив за ним слідом. Господарство Елохіма, як виявилось, в порядку. Живеться йому добре. Яків був втішений. «Жаль, що мами нема», - промовив про себе він.
Коли ввечері Елохім пішов підготувати подвір’я до ночівлі, Яків – син пішов до батьківської кімнати. Там побачив він старе дубове ліжко, невелику полицю з книгами («а батько ще читає – таки, це добре» - усміхнено прошепотів він), стіл, на якому лежав дивний записник. Схожий він був на гімназійні зошити – щоденники юнаків. Цікавість так їла Якова - чоловіка, що він, не стримавшись, почав читати. Результат його дій вразив суть Елохімового сина.
- Це ж треба, як гарно і щиро він пише! – молодий чоловік гладив букви на папері. Так він виявляв свою любов до батькової праці.
Елохім, не знайшовши сина у вітальні, попрямував до своєї спальні. Яків сидів там за столом, читаючи душу свого батька.
- Ти коли їдеш, сину? – спитав Елохім, не зумівши приховати сум.
Яків мовчав деякий час, будучи зачарованим від читання, а потім мовив:
- Я залишусь тут, батьку. Тобі надто потрібен читач.
ID:
451898
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.09.2013 21:24:04
© дата внесення змiн: 03.10.2013 15:22:55
автор: Олена Ганько
Вкажіть причину вашої скарги
|
