Я увійшла в уже знайоме приміщення приймальні Ісуса Боговича. Знову подивилась на своє відображення – зараз я виглядаю значно краще, хоча й не ідеально. Волосся акуратно зав’язане в косу, сукня стала яскраво-жовтою, парадною й випрасованою. Цього разу було вже не так страшно йти до Ісуса Боговича, бо ж вигляд у моєї душі явно кращий, аніж раніше.
- Можна? – запитала я.
- Проходь, Ірино. Давно не бачились!
Ісус Богович усміхався, і взагалі виглядав цього разу дуже свіжим та бадьорим, і, якщо не помиляюсь, навіть засмаглим. Він жестом показав мені на стілець навпроти свого, і я сіла. Чекаю тепер на розмову з елементами пояснень. Він ж має знати, що мене непокрїть! Він ж Ісус Богович!
- Тобі, напевно, цікаво, що трапилось. Чому на тебе розізлились Брон, Ольга, де ти і чому. Так от, в Пеклі люди всіляких штук набираються, однією з них є вміння ставати зовні ідентичним до іншої особи. Твій оцей телепень В,А,М, поліз до дверей, які йому відчиняти було заборонено, і за це він був покараний побаченим за ними, і окрім цього Моцарт відчинив двері цьому перевертню. Істота чи людина з пекла десь побачила тебе і прийняла твій образ, потім побила Брона,а Ольга підозрювала,ю що ти – це все та ж нечисть з пекла. От вона і скинула тебе до мене. Для перевірки. А у мене зараз для тебе ще одне завдання. Наша небесна поліція вже розшукує зловмисника, а поки у тебе буде охоронець. Для того, аби ти не хвилювалась, що тебе спіткає ще якась небезпека. Бо всюди, чуєш, ВСЮДИ, небезпека. Проте життя прекрасне!
Я сиділа із роззявленим ротом. Думала ж, що порушники бувають тільки у земному світі, а які ж зловмисники можуть бути в чистилищі чи тим паче в раю!
- Це Макс, твій охоронець. Сподіваюсь, ви знайдете спільну мову! Максе, бери Ірину і розкажи їй план дій. Бувайте!
Це був молодик (що мене найбільше і здивувало, бо ж Брон мені в батьки-діди годився), а на вигляд йому не більше двадцяти двох. Макс трохи вищий за мене, приблизно метр вісімдесят. Досить великі чорні очі з цікавістю розглядали мене. Одягнений він у чорний довгий плащ, з-під чорного капелюха видно не менш чорний чуб, а під плащем я побачила частинку футболки з написом «Metalliсa». Молодик взяв мене за руку, щиро усміхнувся на всі рівнесенькі тридцять два і повів кудись ліворуч. Коридор був як на диво недовгим, а в його кінці – ліфт. Макс знову широко усміхнувся мені, натиснув кнопку виклику ліфта і почав настукувати ногою якийсь ритм. Якщо я не помиляюсь, то це була пісня гурту Disturbed – Façade. Свого часу це була одна з моїх улюблених пісень, хоч вона мені і зараз подобається. Він собі настукував, а мені чомусь захотілось заспівати її, і я тихенько почала наспівувати в ритм.
- Та ти трохи співачка! Проходь, – Макс жестом вказав на ліфт і я увійшла.
- Та яка з мене співачка! Колись в музикалку ходила, і то… Це було давно і неправда..
Останню фразу я сказала якось засмучено. Та й не дивно.. Я скучила за своїми рідними і вже майже втратила надію повернутись додому, нарешті побачитись з Романом, обійняти батьків та сестру… Цікаво, чому Ісус Богович відправив мене з Максом, а не саму? Та й взагалі, хто такий той Макс?
В ліфті ми їхали досить таки довго. Мій новий охоронець, якби жив на землі, а не тут, певно, мав би купку прихильниць, бо був дійсно дуже симпатичним. Я чекала, коли він нарешті розколеться і почне говорити, а той весь час стояв і усміхався.
- Виходимо! Іринко, ти чого така набурмосена? Ану усміхайся!
Макс знову почав засліплювати мене білосніжною усмішкою, і коли ми вийшли з ліфту, взяв мене за щоки і зімітував на моїх губах криву. Щось тут не так. Я досі нічого не розумію!
- Відтепер ти одна з нас! – радісно сказав Макс. – Ти – янгол-життєрадісниця! Ісус Богович вирішив, що ти потрібна у нашому загоні, який допомагає людям стати щасливішими, забувати проблеми та неприємності, а пам’ятати лише те, що при згадці змусить тебе усміхатись. Не можу сказати, скільки часу це триватиме. Ти будеш служити з нами рівно стільки, скільки вважатиме за потрібне Ісус Богович. А тепер.. Тобі потрібно буде передягтись. Ця сукня не відповідає нашим нормам службової форми. Отутечки…
Весь цей час ми йшли широким зеленим коридором з плиткою на підлозі. Тепер ми дійшли до величезних міцних дверей, які Макс, усміхаючись, з легкістю відчинив. Перед нами розкинувся величезний вестибюль, повен різноманітних картин, квітів, статуеток та інших дрібниць інтер’єру. Там же стояла і.. Ольга. Вона теж була в чорному плащі та капелюсі, стояла, мило усміхалась мені і махала рукою.
- Привіт, Ірино! Сподіваюсь, ти не ображаєшся на мене за те, що я ск4инула тебе.. Я повинна була перевірити тебе…
- Ні, я не ображаюсь. Але.. Я хочу знати. Я маю право знати, де я, що зі мною відбувається – словом, усю правду. Розкажіть мені!
- Іринко, – Макс погладив мене по голові, – ходімо до комірчини з уніформами, там про все і поговоримо…
ID:
454283
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.10.2013 18:57:19
© дата внесення змiн: 13.10.2013 18:57:19
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
